Тоді ми приїхали до бабці з дідом у село.В ті часи взимку ще падав сніг, а електричка зупинялась далеко — кілометри зо три від нас. Поки дійдеш — і ноги намочиш, і бурульок наїсися, і снігову бабу зліпиш.Зате в хаті було добре. На Різдво вугілля не шкодували. Чорне, коксівне, гладеньке, таке заокругленої форми, як таблетки, тільки великі — прямісінько з Донбасу на Галичину.В той день Різдва мало статися диво. І я його чекав.Дідо Петро змайстрував шопку — макет хліва під стріхою. Точнісінько таку, як у Святому Письмі, де народився маленький Ісус.Посередині в підлозі він вирізав коло і поставив його на коліщатка, збоку приробив ручку. Механізм був улаштований так, як у театрі, коли крутиться сцена. Тобто, натискаючи на важіль ручки, ми могли показувати фігури всередині вертепу одну за одною, так, щоб вони не перекривали одна одну.Це було геніально! В такій маленькій яскині помістити стільки люду й тварин: дитятко — у яслах, мати — Марія, батько — Йосиф, ангели, пастушки і ще три царі зі Сходу.Окрім святих та людей — ягнята й ослик.Тим часом вертеп був порожній. Усі фігурки на картоні мав намалювати дядько Мирон — він художник і дуже гарно малює.Кутя на столі, гарячі вареники і дзбан узвару. Усі дванадцять страв готові. Але чому немає відчуття свята?Дідо Петро поглядає на годинник з великим зеленим циферблатом. Смеркло давно, на вулиці порожньо — всі по хатах. А дядька немає і немає.Здавалося б, що тут такого — немає якихось фігурок до вертепу, це ж лише  дерев’яна скринька вкрита соломою на клеї ПВА. Але в дитячій уяві має ж бути диво, тому я чекаю разом з усіма.Аж раптом — рев двигуна. Біле "Жигулі" з’являється перед хатою. Тато в одному светрі з шаликом на шиї відкриває ворота. Бабця Наталка витягує з печі хліб, дідо Петро, спершися на підвіконня, з усмішкою виглядає синів — Мирослава і Василя. Що робив я — не пам’ятаю: мабуть, кричав "ура-ура" і в якихось коротких штанцях підстрибував на дивані.В той вечір батьки чекали сина, брат — брата, а дитина — дива.Читайте також: Христос прийшов у світ. І світ змінивсяФігурки, які привіз дядько Мирослав, були наче з ікон зняті — яскраві й сакральні. Відчувалася невидима рука майстра. Коли ми розставили їх по колу і мені дали покрутити за ручку, наш вертеп закружляв. Так, як кружляє Земля в небі серед інших зірок.Це і було різдвяне диво. Здається, саме в цей момент зійшла перша зірка на небі, але це не точно.Відтоді, скільки себе пам’ятаю, у нас удома завжди на Різдво — вертеп і коляда. І навіть якщо я далеко і не можу бути за столом, мені спокійно, бо я впевнений, що про мене пам’ятають. Так, як пам’ятаю і я.Наш різдвяний стіл ніколи не стане меншим, якщо ми збережемо пам’ять про рідних і близьких, яких уже немає з нами.Це і є наше диво. Це і є наше Різдво.ДжерелоПро автора. Мирослав Откович, український журналіст, офіцер ЗСУРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.