Я легко впізнала це видання зручного формату, бо в мене теж є таке вдома. Військовий був не молодий і не старий, десь біля сорока, і довкола нього загусла тиша, бо то був простір, який захищали з усіх сторін будинки. Звичайні панельки на Сихові.Військовий напевно чекав на товариша, з яким вони разом кудись поїдуть – до військової частини, а де вона і скільки звідти до фронту – знають тільки вони.Свого часу, як тільки Україна здобула статус незалежної держави й зникла цензура, я чула від своїх колег по перу два побажання: 1) книги писати треба так, щоб їх розуміли та переклали на інші мови; 2) нам потрібна масова література, щоб витіснити чужу і заохотити людей до читання. Читайте також: "Ця країна" чи Україна?Наміри начебто добрі й у нас є вже книжковий ринок, купа видавництв і авторів, і навіть "смотрящі" за всім цим, щоб українська література розвивалась у правильному, постколоніальному напрямку. Як виглядає цей"напрямок", ви побачите невдовзі, коли опублікують книжкові рейтинги від "експертів", які самі ніхто і звати їх ніяк. Як правило, бо вони завжди обирають між якісною книгою українського автора і третьосортним імпортним бестселером друге, бо самі як і читачі, що голосують гаманцем чи абонементом в бібліотеках, вражені пліснявою – імпортне завжди краще.А такий омріяний і ситий Захід охоче видає авторів, які пишуть російською, але називають себе українськими письменниками. Їм так зручніше.Але раптом ми опиняємося не просто на задвірках світового книжкового ринку, так тепер називають літературний процес, а на дні прірви, де конкуренти поїдають один одного. А ще через якийсь час у цю прірву меншовартісного графоманства і понтів починають летіти бомби. Реальні, які змушують нас сидіти без світла, тепла і води. Лягаючи спати, люди намагаються вдягнутися у щось краще, аби коли їх відкопають рятувальники, мали на собі нормальну білизну і шкарпетки без дірок. Бо незручно якось у старому дранті з’явитися перед Янголом Смерті. Як про це розповісти американцю? Німцю, чи британцю? Він цього ніколи не зрозуміє. У трилерах не пишуть про таке. Там переможене зло рано чи пізно знову відроджується. А нам, українцям, треба, щоб вороги виздихали й поросли травою, і щоб Кремль згорів разом з їхньою "великою" культурою. І з такими мріями нас не пустять в цивілізований світ.Та нічого, зате ми потрібні своєму народові. Це – найвища честь і найвища нагорода.Читайте також: Менше меншовартостіУявіть, хоч не треба вже уявляти, бо це наша українська реальність, що завтра ви можете загинути, ну, чи післязавтра, і ви хочете піти з життя гідно, прочитавши наостанок книгу, послухавши музику, яка очистить душу і полегшить перехід туди, де "немає ні смутку, ні печалі, лиш життя вічне". Що ви оберете, що ви знімете з книжкової полиці? З ким з авторів наостанок хочете побесідувати? Ото ж бо. Щось дійсно вартісне, перевірене часом, написане чи перекладене багатою чистою мовою, а не пересипане екскрементами та матюками чи блискітками. Українська література має вибороти собі й Україні незалежність, мотивувати її виборювати, і коли вона це зробить, тоді хай розслабляється. Нам потрібні воїни пера, а не на все згодні ради слави партачі.ДжерелоПро авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.