Різдвяна хода 25 грудня у Києві - це якесь забуте для воєнного часу відчуття безмежного щастя. Брат каже, що ледь стримав сльози, коли ми опинились всередині святкового люду із зірками та під колядні гармонії у повітрі. Про стримані та нестримані сльози від емоцій я читаю й в інших людей, які були там. Це таке душевне єднання - і з тими, хто поруч, з тими, кого вже немає, з вервичкою предків які заплітаються кудись в незмірну далечинь минулого. Це наче опинитись між небом і землею, а навколо ангельский хор в золотих променях...І головне, відчуття, що ми зможемо все. І аж смішно: кого вони хочуть перемогти? Цих людей, які в перервах між відключенням світла вирізають різдвяні зірки? Тих, які готують маски та продумують фольк-стрій поміж тривогами (остання з яких закінчилась якраз перед початком ходи)? Дітей в хустинах, смушкових шапках, з масками кози, які вивчали колядки і з"їхались зі всього міста попри мороз? Не боячись ракет, шахедів та всього того, чим їм щодня погрожує орда з боліт. Чиї батьки воюють, а може і віддали життя за збереження оцього всього.Це гордість за те, що живеш тут і зараз, з цими людьми, за їх незламність та прагнення світла попри все. І це світло, яке відчуваєш душею. Діти як квіти, дівчати як з народних пісень, урочисті дорослі, всі - свої, рідні та об"єднані в єдине невидеме, але таке відчутне українське коло. Яке зберігаємо і яке зберігає нас крізь віки.Дивлячись на цих чудових дітей, пригадала історію з радянської школи за років 6-7 до здобуття незалежності. Цю подію обговорювала вся школа - в сенсі не учні, а вчителі - столичні освічені люди - дійшло до завучів і директора. Скандал: хлопчика з паралельного класу на прізвище Опенько спіймали за колядуванням, причому "на гарячому": він випадково подзвонив у двері вчительки української мови Софії Їванівни. Її обуренню не було меж: як так, що за дурні традиції, це ж жебракування! Не можна ж так низько впасти!  ...Не знаю, чи дожила Софія Іванівна до сьогодні, чи покаялась вона, чи колядував ще після того той хлопець і чи передав цю традицію своїм дітям.Але душею відчуваю, що перемогти нас неможливо. Це не про логіку, це про душу. Вона сильніша за все.ДжерелоПро авторку: Ярослава Наумова, журналістка, керівниця відділу комунікацій ЕспресоРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.