Однак ці театри, консерваторії чи філармонії не носять імен Чайковського, Римського-Корсакова, Глінки чи Шостаковича. І це не знак неповаги до них. Це знак поваги до себе. Бо задача будь-якого цивілізованого суспільства — нагадувати власному глядачеві чи студенту про значущість своїх культурних надбань. Це настільки логічно, що не потребує зайвих пояснень.Читайте також: Національна музична академія України більше не "імені Чайковського"Тому ім’я Петра Чайковського у назві Національної музичної академії України було не знаком поваги до великого композитора, а ознакою колоніального минулого України. Ну і ще бажанням утримати іноземних студентів сумнівним доказом того, що в нас тут Росія на мінімалках.А у нас тут не Росія на мінімалках. У нас тут Україна. Країна, у якої є свої композитори, свої великі митці. Країна, яка не має бути вічною заручницею меншовартості та колоніальних комплексів частини своїх громадян. Читайте також: Булгаков і "русскій мір"Українська земля і так багато дала Чайковському. Більше, ніж він взагалі міг би розраховувати від будь-якої країни. Ця земля його надихала, надавала йому те відчуття волі, яке неможливо було отримати у Росії. Саме тому "Лебедине озеро" написано тут, а не на його батьківщині — такого натхнення для відчуття польоту у Росії не знайдеш, скільки не шукай, А простори рідної для моєї сім’ї Кам’янки надавали йому таке відчуття. Так що я вважаю, що Україна зробила для Чайковського стільки, скільки могла зробити для гостя. І це завжди залишатиметься фактом біографії Чайковського та його творчості. А фактом біографії України залишатимуться її митці, імена яких мають вшановуватися і нагадуватися.ДжерелоПро автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. ШевченкаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів