Вперше, як відомо, Дональд Трамп публічно проявив інтерес до Гренландії під час свого першого президентського терміну — у 2019 році. Ідея купівлі острова тоді спричинила дипломатичний скандал і навіть призвела до скасування його візиту до Данії. Потім тема надовго зійшла нанівець. Нині Білий дім та Держдепартамент почали говорити про купівлю як про реальний варіант, а не про разову провокацію. Але, як бачимо, говорять і про силовий варіант захоплення острова. Як "примус до купівлі"?Нічого випадкового в цьому немає. Якщо говорити про інтерес США до Гренландії, він має давню історію, що сягає періоду договірної та комерційної експансії території Сполучених Штатів у XIX столітті. У XX столітті США навіть пропонували Данії купити у неї цю автономну територію. Нині США мають договірні повноваження на військову присутність у Гренландії, які після завершення холодної війни та тривалого періоду демілітаризації не використовувалися на повну.Але Трамп наполягає, що цього замало – потрібна купівля. Купівля з американського погляду ніби не є чимось екстравагантним. Сполучені Штати вже купували території, зокрема у Данії, і неодноразово розглядали гренландський простір як стратегічно важливий. Водночас усі ці прецеденти належать до іншої правової епохи — до формування сучасного міжнародного права, режиму самовизначення та союзницьких обмежень.Тоді чому все-таки Трамп наполягає на своєму? фото: gettyimagesГренландія з погляду безпеки СШАСтратегічне значення Гренландії справді велике.Гренландія є найбільшим островом світу з площею приблизно 2,2 млн км² (для порівняння, площа України — 0,6 млн км²). Це більше, ніж сукупна територія Франції, Німеччини, Іспанії та Італії, і приблизно вдвічі більше за площу штату Каліфорнія. Але Гренландія майже не заселена. Там проживає близько 57 тисяч осіб — менше, ніж у середньому європейському місті адміністративного рівня, подібного до українського районного центру. Тобто Гренландія — це не простір для заселення і не об’єкт демографічного розширення. Це зовсім не те, що може асоціюватися з німецьким словом Lebensraum. Її значення лежить у площині географії, ресурсів та безпеки. Водночас виокремити конкретний фактор, який рухає сучасний американський інтерес до Гренландії, непросто. Але спробуємо.Історично США надавали Гренландії стратегічного безпекового значення. Так само як нині Аляска є бастіоном захисту Америки від ракетної та авіаційної загрози з Далекого Сходу (Китай, КНДР, РФ), Гренландія, максимально наближена до Північного полюса, відіграє роль відокремлення Атлантики від Північного Льодовитого океану — простору, де уявлялися основні події радянсько-американської, а згодом і російсько-американської ядерної війни, якби така сталася. З відходом сценарію глобальної ядерної війни на другий план Гренландія дедалі більше набуває значення з погляду впливу на морські маршрути, які з часом можуть перебрати на себе значну частину товарних потоків між Далеким Сходом, Європою і Північною Америкою. Гренландія, фото: gettyimageГренландія з погляду географії та політикиУ фізико-географічному сенсі Гренландія належить до Північної Америки: острів розташований на Північноамериканській літосферній плиті разом з Аляскою і Канадою та формує північно-східний край континенту. Політично ж Гренландія є автономною територією у складі Королівства Данія, яка за площею приблизно у 50 разів перевищує Данію, водночас маючи населення майже у сто разів менше. Для США це означає, що стратегічно важливий простір у Північній Америці перебуває під європейською юрисдикцією, що входить у пряму суперечність зі знову актуалізованою доктриною Монро. Проте це не єдине така суперечність — але саме навколо Гренландії визріває трансатлантичний географічний конфлікт.Понад 80 % площі острова вкрито льодовиковим щитом, що складається з прісної води (на відміну від солоних полярних льодів). За оцінками, у льодах Гренландії зосереджено близько 2,9 млн км³ прісної води. Це у десятки разів більше, ніж об’єм води в озері Байкал, яке вважається найбільшим поверхневим резервуаром прісної води на планеті. Гренландія, фото: gettyimagesГренландія з погляду економікиВ оцінках також фігурують значні запаси нафти та газу на шельфі — у діапазоні від десятків мільярдів барелів до приблизно 17 млрд барелів нафтового еквівалента у стриманіших підрахунках. Для порівняння: це обсяги, співмірні з великими регіональними басейнами, але не з ключовими світовими центрами видобутку. Аналогічна ситуація і з критичними мінералами: їхня наявність важлива для диверсифікації ланцюгів постачання, але не означає швидкого економічного ефекту. Навіть найбільш перспективні проєкти, такі як Tanbreez, розглядаються у часовому горизонті другої половини 2020-х років.Валовий регіональний продукт острова оцінюється приблизно у 3 млрд доларів на рік — це менше, ніж ВРП багатьох середніх європейських міст. Водночас щорічна субсидія з бюджету Данії становить близько 5,6 млрд данських крон (приблизно $820 млн).У підсумку інтерес США до Гренландії вимірюється не "ціною острова", а співвідношенням масштабів: простір, що у рази більший за провідні європейські держави; контроль над коридорами, які визначають безпеку Північної Америки; і регіональна економіка, що утримується європейським бюджетом. Для США це означає, що Гренландія залишається стратегічно важливою точкою перетину американської географії, європейської юрисдикції та арктичної трансформації — незалежно від персоналій у Білому домі.Причини для США приділяти увагу контролю над Гренландією начебто очевидні. Водночас неочевидно, чого саме з погляду контролю Сполученим Штатам бракує і навіщо цей острів купувати. Резервуари для зберігання нафти біля гавані в Нууку, Гренландія, фото: gettyimagesЧому "питання Гренландії" не можна пояснити актуалізацією  доктрини МонроДоктрина Монро, проголошена у 1823 році, полягала у тому, що європейські держави не повинні розширювати свою колоніальну присутність у Західній півкулі й переносити туди свої війни з метою переділу світу, а Сполучені Штати, зі свого боку, не втручатимуться у внутрішні європейські справи. Це не був міжнародний договір, а радше бачення США, яке фіксувало баланс сил у конкретний історичний момент.Однак важливо пам’ятати, що на момент проголошення доктрини Монро на початку XIX століття Сполучені Штати мали зовсім іншу вагу, ніж сьогодні, — не лише у світі, а навіть у самих Америках. На момент проголошення незалежності у 1776 році США мали лише 13 штатів. На початку XIX століття їх стало 17, а на момент проголошення доктрини Монро — 24 штати з нинішніх 50.Тоді переважна частина Нового світу складалася з європейських колоній. Британська, іспанська, португальська, французька та нідерландська імперії контролювали більшу частину територій Америк. Сполучені Штати були першою великою колонією, яка здобула незалежність. Протягом XIX століття більшість іспанських і португальських колоній у Латинській Америці перетворилися на незалежні держави, а європейські метрополії поступово втрачали контроль. Доктрина Монро мала на меті не стільки прискорити цей процес, скільки закріпити уявлення про Новий світ як простір, відокремлений від європейської логіки колоній і сфер впливу.Зрештою, європейська колоніальна присутність у Західній півкулі була радикально скорочена, але не зникла повністю. Окрім Гренландії, яка є данською автономією в Північній Америці, збереглася також Французька Гвіана — заморський департамент і регіон Франції в Південній Америці та найвіддаленіший регіон Європейського Союзу, де діє європейська правова система з можливими спеціальними винятками. Саме там розташований космодром Куру — один із найбільш енергетично вигідних у світі для космічних запусків: його близькість до екватора дозволяє ефективніше використовувати лінійну швидкість обертання Землі. У цьому сенсі Французька Гвіана є повноцінною стратегічною територією — іншої такої в Європейського Союзу немає, і навіть у США її немає, адже Флорида розташована значно далі від екватора. З Куру запускалися французькі ракети сімейства Ariane, а також російські "Союзи" — до припинення співпраці у 2022 році після запровадження санкцій.Існують і інші залишки європейської присутності — нідерландські та британські території в Карибському басейні, французькі острови, — які десятиліттями сприймалися Сполученими Штатами як історичний залишок, а не як проблема, що потребує політичного вирішення.Отже, як бачимо, Гренландія не є унікальною як залишковий факт європейської присутності в Америці. Вона не є унікальною і з погляду американської географії: Гренландія є найбільш наближеною до Північного полюса великою суходільною територією, тоді як Французька Гвіана — найбільш наближеною до екватора. І те, й інше є важливими географічними ресурсами, але з різною стратегічною функцією.Саме тому доктрина Монро не дає прямого пояснення гренландського інтересу Дональда Трампа. Якщо виходити з її буквальної логіки, США мали б однаково ставити питання до всієї європейської присутності в Західній півкулі. Проте цього не відбувається: політичний тиск зосереджується саме на Гренландії. фото: bloombergЩо США мають у Гренландії та чого їм не вистачаєПісля купівлі Аляски у 1867 році як північно-тихоокеанської території з’явився американський інтерес і до північноатлантичної Гренландії. У документах Державного департаменту того періоду Гренландія фігурувала не як об’єкт негайних дій, а як територія потенційного значення для морських маршрутів і навігації. Йшлося не про суверенітет, а про доступ і контроль шляхів у Північній Атлантиці.Після окупації Данії Німеччиною у 1940 році Сполучені Штати взяли на себе фактичну відповідальність за оборону Гренландії. Юридично це було оформлено угодою 1941 року з данським послом у Вашингтоні, який представляв повалений на той момент данський уряд. Угода дозволяла США розміщувати війська, будувати аеродроми та метеорологічні станції на острові. Цей крок не змінював формального суверенітету Данії, але вперше запровадив довгострокову американську військову присутність.Після Другої світової війни, у 1946 році, адміністрація Гаррі Трумена зробила Данії офіційну пропозицію придбати острів за $100 млн. Пропозиція була відхилена, але згодом майже все, що США хотіли мати у Гренландії, вони отримали на договірній основі в межах союзницьких відносин з Данією в НАТО.У 1951 році США і Королівство Данія уклали оборонну угоду, яка надала Вашингтону право на розміщення та експлуатацію військових об’єктів на острові. В її межах була побудована авіабаза Туле (нині Пітуфік), що використовувалася для базування стратегічної авіації. У період активного використання стратегічною авіацією США база Туле мала запаси палива обсягом близько 100 млн галонів — масштаб, порівнянний із запасами великих військових хабів континентальної частини Сполучених Штатів. Була також розгорнута мережа радарів дальнього раннього попередження, що прикривала підходи до Північної Америки через Арктику. Згодом гренландська інфраструктура була інтегрована і в системи раннього попередження про ракетний напад. Радіолокаційна система BMEWS була здатна виявляти пуски балістичних ракет на дальності близько 5 тис. км і забезпечувати до 15 хвилин попередження у разі удару з радянської території.У той період США не ставили питання про зміну суверенітету Гренландії: їм був потрібен контроль оборонних функцій, а не території як такої.Але далі тема острова набула для США іншого звучання.Після завершення холодної війни значення Гренландії для США здавалося мінімальним. Частину інфраструктури скоротили, чисельність персоналу зменшили, а політичний інтерес відійшов на другий план. Проте самі угоди та присутність нікуди не зникли. Гренландія залишалася "сплячим активом" американської безпеки, який не вимагав публічної уваги. Пітуфік залишався найпівнічнішою базою Пентагону і ключовим вузлом архітектури протиракетної оборони та космічного спостереження. Після переходу бази у підпорядкування Космічних сил США у 2020 році її роль у супутникових операціях зросла ще більше. Через арктичний простір проходять найкоротші траєкторії міжконтинентальних ракет, авіаційні коридори та маршрути підводних човнів між Північною Америкою і Євразією.Тривалий час ці міркування залишалися в тіні політичної розрядки та роззброєння. Ситуація почала змінюватися у 2010-х роках. Видно, це було поєднанням кількох факторів — зростання ролі Арктики у глобальних транспортних маршрутах і доступі до корисних копалин, модернізації систем протиракетної оборони, активності Китаю в арктичних проєктах і повернення великодержавної конкуренції. Так чи інакше, у 2019 році Дональд Трамп заговорив про можливість купівлі острова. Тоді ця ідея була сприйнята як політична ексцентричність і швидко зійшла нанівець.Повернення гренландської теми у 2024–2025 роках відбувається вже в іншому контексті. Йдеться не про відсутність доступу — він у США є, — а про недостатність цього доступу для стратегічних інтересів Сполучених Штатів. Можливо, ці інтереси стануть зрозумілішими у публічній площині. Але навіть якщо так, залишається питання: навіщо США національний суверенітет за потенційно великі гроші, якщо договірні відносини дозволяють досягати майже необмеженого контролю значно дешевше. Можливо, тут замішані уявлення про престиж і політичну ефективність, які не мають прямого відношення до стратегії та географії. авіабаза Пітуффік, фото: gettyimagesЯк змінювалась договірна база в трикутнику "США-Данія-Гренландія"Після укладання базового договору 1951 року про американську військову присутність у Гренландії з 1955 року для американських сил у данській автономії, так само як і в Європі, почала застосовуватися угода НАТО про статус сил (NATO SOFA). Це перевело статус американського персоналу та частину процедур у стандартну площину Альянсу, зменшивши кількість унікальних двосторонніх винятків.На початку 2000-х років питання оборони Гренландії почали розглядатися вже у тристоронньому форматі — за участі автономного уряду Гренландії. У 2003 році було ухвалено декларацію в Іттілеку, а 6 серпня 2004 року — угоду в Ігаліку, яка офіційно доповнила і змінила договір 1951 року. Ці документи юридично закріпили те, що фактично вже відбулося: скорочення оборонних зон до однієї бази, уточнення режиму її використання та формалізацію консультацій перед будь-якими значними змінами у військовій діяльності США.Угода 2004 року також чітко визначила співвідношення між положеннями договору 1951 року і NATO SOFA, частково замінивши застарілі норми сучасними союзницькими правилами. Окремо було зафіксовано символічні й політичні елементи, зокрема використання трьох прапорів на базі, що підкреслювало тристоронній характер домовленостей. Паралельно була створена спільна структура для економічної та технічної співпраці, яка забезпечила постійний канал взаємодії США безпосередньо з гренландською владою у цивільних питаннях.Новий юридичний вимір з’явився у 2009 році з набуттям чинності Акта про самоврядування Гренландії. Данія формально визнала право населення острова на самовизначення — аж до можливого виходу зі складу королівства у майбутньому. Хоча оборона і зовнішня політика залишилися в компетенції Копенгагена, уряд Гренландії отримав право укладати міжнародні угоди у сферах власної компетенції та брати участь у консультаціях з безпекових питань. Це означало, що будь-які подальші зміни американської присутності відтепер мають враховувати не лише позицію Данії, а й політичну волю столиці Гренландії — Нуука.У 2023 році США погодили зміну офіційної назви головної бази: замість авіабази Туле з’явилася космічна база Пітуфік. Слово "космічна" зафіксувало функціональний зсув американської присутності — від авіаційної логіки холодної війни до космічних систем і раннього попередження про ракетний напад. Водночас використання місцевої інуїтської назви території бази Пітуфік, погоджене з урядами Данії та Гренландії, стало елементом прямої політичної комунікації з Нууком і сигналом того, що американська військова інфраструктура більше не може ігнорувати місцевий політичний контекст.Сьогодні США мають стабільний, довгостроковий і юридично оформлений доступ до ключової інфраструктури, але не мають повного контролю над політичними рішеннями щодо острова. Глибока інтеграція без юрисдикції, ймовірно, пояснює, чому в американському політичному дискурсі знову з’явилася тема купівлі Гренландії. Інтеграція Гренландії в іншу юрисдикцію стала технічно можливою і може здаватися питанням ресурсів, які створюють не лише матеріальний, а й політичний ефект. Космічна база Пітуффік, фото: gettyimagesСкільки може коштувати ГренландіяЗа час свого існування США розширилися з 13 до 50 штатів. Зроблено це було переважно через договори та купівлі територій. Цей досвід суттєво відрізняється від практики європейських імперій і Російської імперії, для яких війни були головним інструментом територіального зростання. Саме від цього інструменту — колоніальних війн — Джеймс Монро прагнув захистити Західну півкулю, хоча без воєн в історії територіального розширення США не обійшлося.За договором Гваделупе-Ідальго 1848 року, укладеним після війни з Мексикою, США отримали величезні території сучасних Каліфорнії, Невади, Юти та частин Аризони та Нью-Мексико, виплативши компенсацію у $15 млн. По суті йшлося про цесію після війни з грошовою компенсацією. Окремим, уже класичним прикладом саме купівлі стала угода 1853 року (Gadsden Purchase), коли США придбали у Мексики смугу землі на півдні сучасних Аризони та Нью-Мексико за $10 млн для прокладання залізничного маршруту.Подібною за формою була й передача Флориди від Іспанії за договором Адамса—Оніса 1819 року, який завершив тривалий процес врегулювання кордонів і претензій у Північній Америці. Натомість війна з Іспанією 1898 року, після якої США отримали Пуерто-Рико та інші території, не була купівлею: це була воєнна цесія з грошовою компенсацією.Найбільшим за площею придбанням США була Аляска, куплена у Російської імперії в 1867 році за $7,2 млн. Територія площею близько 1,7 млн км² на той момент мала мізерне постійне населення — кілька десятків тисяч осіб, переважно корінних жителів і незначну кількість колоністів. Економічна активність була мінімальною. Купівля Аляски стала інвестицією не в економіку, а в географію та стратегічний простір, цінність якого тоді ще не була повністю усвідомлена.Протилежний за масштабом, але показовий за логікою приклад — купівля Данських Західних Індій у 1917 році, які сьогодні відомі як Американські Віргінські острови. США заплатили Данії $25 млн у золоті. Площа цієї території становила лише близько 346 км², а населення — близько 26–27 тисяч осіб. За площею це була надзвичайно "дорога" угода, якщо рахувати в доларах за квадратний кілометр, але економічний сенс полягав не в землі як такій. Валовий регіональний продукт островів був невеликим, і США купували не економіку, а контроль над стратегічним вузлом у Карибському басейні, важливим для морської безпеки та підходів до Панамського каналу.Адміністрація Гаррі Трумена запропонувала Данії $100 млн за острів. Площа Гренландії становить близько 2,2 млн км², тобто вона більша за Аляску і майже у 6 тисяч разів більша за Данські Західної Індії. Населення тоді, як і зараз, було дуже невеликим — десятки тисяч осіб. Економіка острова залишалася обмеженою, а регіональний продукт був несумірний із запропонованою сумою. У перерахунку на квадратний кілометр ця пропозиція виглядала так само символічно, як і у випадку Аляски. США оцінювали не землю і не господарство, а стратегічну функцію території в системі оборони Північної Атлантики.Якщо зіставити всі ці приклади, стає видно, що США ніколи не купували території за логікою їхнього поточного населення чи економічного виробництва. В усіх ключових угодах — від Аляски до Данських Західних Індій — ціна визначалася не валовим продуктом і не "ринковою вартістю", а стратегічною функцією простору. У сучасних цінах $7,2 млн за Аляску 1867 року відповідають приблизно $150–170 млн, а $25 млн за Данські Західні Індії у 1917 році — близько $600–700 млн. Пропозиція адміністрації Трумена у $100 млн за Гренландію в середині XX століття в перерахунку на сьогоднішні ціни становила б орієнтовно $1,3–1,5 млрд.У всіх випадках це були суми, мізерні щодо площі територій, чисельності населення чи навіть тодішнього регіонального продукту, але співмірні з вартістю контролю над вузловими точками безпеки. Якщо екстраполювати цю логіку на нинішній контекст — з урахуванням ролі Гренландії в системах раннього попередження, протиракетної оборони, космічного спостереження та арктичної безпеки, — йдеться вже не про мільйони, а про десятки мільярдів доларів. Навіть оцінка у $20–50 млрд виглядала б для США не купівлею економіки чи території як такої, а платежем за стратегічну перевагу, яку в іншому випадку довелося б забезпечувати через складні багатосторонні домовленості, політичні компроміси та постійні транзакційні витрати. фото: gettyimagesНавіщо Трампу Гренландія саме заразПовернення гренландської теми у публічний порядок денний пов’язане не лише зі стратегічною географією чи правовими обмеженнями чинних угод. Воно має внутрішньоамериканський політичний вимір. Нова хвиля публічності навколо Гренландії з’явилася одразу після американської операції у Венесуелі, яка продемонструвала готовність Вашингтона діяти жорстко і швидко в Західній півкулі, не зважаючи на політичні ризики.Тож для Дональда Трампа територіальні сюжети, з одного боку, апелюють до образу США як держави, що не боїться великих жестів і не обмежується інерцією союзницьких процедур. З іншого — вони дозволяють перевести складні безпекові питання у зрозумілу для виборця мову "угод", "ціни" і "вигоди". У цьому сенсі Гренландія є майже ідеальним об’єктом: стратегічно критична, технічно готова до інтеграції, з невеликим населенням, без активного конфлікту і без негайної загрози прямої ескалації.Нинішня хвиля інтересу з’являється в момент, коли зовнішньополітичні сюжети в адміністративній логіці Дональда Трампа дедалі чіткіше персоналізуються. Марко Рубіо публічно фігурує як політик, відповідальний за латиноамериканський напрям, включно з Венесуелою, і саме через нього у 2024–2025 роках у Конгресі та медіа транслювалася позиція, що США прагнуть купівлі Гренландії, а не силового сценарію. Це створює враження, що гренландська тема вже отримала свого "менеджера" — принаймні на рівні публічної комунікації.Паралельно зростає роль Джей Ді Венса, який дедалі частіше діє не лише як ідеологічний союзник Трампа, а як куратор окремих стратегічних напрямів. За даними The Economist, саме Венс під час візиту до регіону публічно критикував Данію і наголошував на праві США вести прямий діалог з гренландцями. У цьому контексті гіпотеза про те, що арктичний і північноатлантичний вектор може стати для нього окремою "зоною відповідальності", виглядає логічною. Вона добре вписується у загальну практику Трампа — розподіляти великі геополітичні сюжети між ключовими фігурами своєї команди, перетворюючи зовнішню політику на сукупність персональних політичних проєктів.Політично купівля Гренландії — навіть у вигляді ідеї — дає Дональду Трампу одразу кілька ефектів. Вона дозволяє тиснути на Європу без прямої конфронтації, адже формально йдеться про угоду, а не про примус. Вона сигналізує Китаю, що США розглядають Арктику як простір, де готові діяти на випередження і закривати можливості для стороннього впливу. Водночас вона працює на внутрішню аудиторію як приклад сміливого стратегічного мислення без надмірних ризиків.Гренландія обрана саме як об’єкт політичного тиску, тоді як інші європейські території в Америці — насамперед Французька Гвіана — залишаються поза риторикою. Це підтверджує, що мова не йде про ревізію колоніальної спадщини чи буквальне повернення до доктрини Монро. Для США це означає концентрацію інтересу там, де є прямий і незамінний зв’язок із системами раннього попередження, протиракетної оборони, космічного контролю і стратегічної стабільності.Тож гренландський сюжет виглядає не як план негайної зміни кордонів, а як інструмент політичного тиску і тестування меж можливого. Так вважає не лише автор цих рядків.  Згідно з викладом The Economist, нинішній підхід Дональда Трампа до Гренландії не зводиться до однієї лінійної ідеї "купівлі" у класичному сенсі. Йдеться радше про поетапну стратегію тиску і перебудови політичних рамок навколо острова.Перший елемент цього підходу — демонстративна публічність. Створення відчуття невідкладності змушує Данію, уряд Гренландії та союзників у НАТО реагувати в умовах політичного тиску. Другий елемент — розширення набору інструментів. Публічно наголошується на купівлі як бажаному сценарії, але паралельно опрацьовуються альтернативи — від глибшого залучення США до внутрішньої політики острова до моделей, що формально не змінюють суверенітет, але передають США ключові функції безпеки. Третій елемент — зближення з внутрішньогренландськими політичними рухами, які схиляються до зміни юрисдикції. Ідея полягає не стільки у негайному відокремленні острова, скільки у посиленні його суб’єктності настільки, щоб Данія втратила монопольний контроль над переговорним процесом зі США.Четвертий елемент — прямий політичний діалог з Нууком, в обхід або принаймні не виключно через Копенгаген. У цьому контексті обговорюється і сценарій "вільної асоціації", яка формально зберігає незалежність партнера, але передає США повний контроль над обороною і значну частину зовнішньої політики. П’ятий елемент — стратегічна невизначеність, зокрема щодо воєнної сили як частини переговорної тактики. Завдання цієї риторики — розширити поле можливого і підвищити ціну відмови для партнерів, а не підготувати негайний силовий сценарій.У сукупності це означає, що нинішній план Дональда Трампа щодо Гренландії — не дорожня карта купівлі з фіксованою сумою і строками, а політична кампанія, спрямована на поступове зміщення статус-кво. Її мета — змусити союзників погодитися з тим, що американські стратегічні інтереси в Арктиці та Північній Атлантиці потребують не просто доступу до інфраструктури, а панівної ролі США у визначенні правил гри. Літак Дональда Трампа-молодшого в Нууку, Гренландія, фото: gettyimagesНавіть якщо формальна купівля так і не відбудеться, сама ця кампанія посилює електоральні шанси команди Дональда Трампа і працює на зміну балансу сил у відносинах з Європою і Китаєм, який проголосив себе приарктичною державою.Ось чому Гренландія потрібна Трампові саме зараз.Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.