Ігор Бондар-Терещенко. Мій друг Раймон. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2026Герой цієї книжки грає з Дюшаном в шахи на даху, п’є каву з Муссоліні, передбачає війну і, наче Пітер Пен, вперто не хоче бронзовіти. Власне, як і в попередніх книжках автора – "Rепортаж", "Від Благбазу до Монмартру" і "Вважайте мене Студебекером". А який ще, спитаєте, друг Раймон? Раймон Радіґе? Раймон Кено? Чи той, із гурту "Ramones"? Звісно, вам підкажуть. "– Рамоно, це ти? – Я, – озвався тоненький дитячий голосок". Але справа навіть не в тому, повірте. Просто іноді треба трохи посунутися чи то в ліжку, а чи в книжці, щоб не зіпхнути уявного друга, який примостився там, наче під боком у Тупташки-невдашки. "У цьому провінційному болоті, куди ми всі потрапили, – нагадує автор, – всі мирно очікують на смерть, натомість в місті, куди я завжди повертаюсь, з нею завзято борються. Там мною не маніпулюють, там я сам стежу за часом, навіть якщо це рівень рідини у пляшці на столі, наче вічність у пісковому годиннику, натомість у цьому болоті ми покірно приймаємо нав’язане нам "ескузі муа", як стріляння з віника в туалеті, а не звичну бійку при виході з кафе". Загалом "Мій друг Раймон" Ігоря Бондаря-Терещенка – це книга спостережень, яка  в інтерпретації харківського поета і літературного критика обертається на фантасмаґоричну книгу подорожей в стилі роуд-сторі. Слобожанська Італія, холодногірська Франція, візити до Папи (з мамою) та інші пригоди автора в контексті сучасної клясики і в жанрі авторської прози – це чудові зразки ексцентричного стилю, ориґінального жанру і постмодерністського драйву. Тож емоційний кайф від споживання цих текстів читачами молодшого, середнього і старшого віку ґарантований. Магдалена Плацова. Життя після Кафки. - Видавництво Анетти Антоненко, 2026Героїня роману "Життя після Кафки" Магдалени Плацової – більш ніж непоступлива, як і зазначено у назві цієї добірки. Тож насолодитися дійством, інтригою і нерозкритими таємницями, що стосуються світової класики, нам пощастить аж до самісінького фіналу книги. "За ці два роки, відколи він намагається її переконати, Феліція відповіла йому лише раз, коротко і негативно, – дізнаємося ми подробиці цієї історії. – Листи Кафки, мовляв, дуже особисті, і вона не почувається уповноваженою їх оприлюднювати. Далі вона вже ніяк не реагувала". Отже, хто така Феліція Бауер, якій Франц Кафка адресував кілька сотень сторінок листів? Це питання ставила собі авторка, коли писала цей роман, і результатом стала книжка, що заслуговує на увагу як дослідників постаті Кафки, так і тих, хто ніколи глибше не займався творчістю найвідомішого празького письменника. Авторка почала шукати сліди Феліції в Америці у 2010 році, коли ще був живий її син. Зустрічі з ним і його родиною стали основою книжки, яка зрештою розповідає не лише про Феліцію, а й про інших людей, пов’язаних з Кафкою, чиї долі тісно переплелися з передвоєнною Європою та її уламками. І так само у романі багато таємниць, загадок, інтриг, але найбільш напружена ситуація складається зі згаданим сином Кафки, який приходить у Нью-Йорку до героїні роману. "Він мені телефонував, – каже вона. – Стверджував, що є таємним сином Ґрети і Кафки. Така нісенітниця. Адже Франц не вмів обдурити навіть кондуктора в трамваї!" А що ж син? "Моя мати більшу частину життя насолоджувалася повною анонімністю, – розповідає він, – ніхто нею не цікавився, ніхто її не знав. Лише через кілька років після війни, коли Кафка почав набувати популярності й активізувалося полювання на кожне його слово, вона небезпідставно стала побоюватися, що після її смерті деякі відомості, які вона вважала приватними, можуть потрапити до громадськості. Була рішуче налаштована знищити листи перед смертю…" Вікторія Шваб. Поховай наші кості в опівнічній землі. – К.: Книголав, 2026Історії, розказані у цій книжці – про сміливих, рішучих і непоступливих героїв. Зокрема історія про життя, точніше, як воно закінчується і як починається.  А також історія про голод. XVI століття в Іспанії, і свавільна героїня Марія знає, що може бути лише призом або пішаком у грі, яку ведуть чоловіки. Коли заможний незнайомець пропонує їй руку й серце, вона робить відчайдушний вибір, який призводить до неочікуваних наслідків. Що поробиш, вона завжди була такою.  "Марія підскакує і босоніж вибігає на дорогу, плутаючись у спідниці, поки не підсмикує її. Вона прямує до свого улюбленого спостережного пункту на даху стайні Інес, але виявляє, що Феліпе вже там. - Вертайся додому! - гукає брат, поки вона залазить на віз, а з нього - на похилу черепицю даху. - Тут небезпечно. Але Марія вперто не рушає з місця, хоча дивитися вже нема на що: караван дорогою до міста завернув за ріг зрештою вона скоряється, стрибає донизу й приземляється в калюжу, заляпавши собі спідницю. Феліпе забруднився не менше, але Рафа скеровує сю силу сердитого погляду на неї і лише на неї, поки Марія не встигла відскочити, Рафа хапає її за плече. - Ти могла зірватися. - Дурниці, - каже вона. - Я полетіла б. – Щось не бачу втебе крил. - Мені не потрібні крила, - посміхається вона. - Я ж відьма". А ще це історія про кохання. XIX століття., але вже в Британії, де молода Шарлотта живе ідилічним, але замкнутим і обмеженим життям у маєтку своєї родини. Прекрасна вдова пропонує їй свободу, але ціна виявляється вищою, ніж Шарлотта могла собі уявити. А ще це історія про гнів, що відбувається вже у XXI столітті в США. Для героїні на ім’я Аліса університет мав стати шансом перетворитися на нову людину. Але після випадкової інтимної зустрічі дівчина починає сумніватися у своєму минулому, сьогоденні та майбутньому і кидається на пошуки відповідей та помсти.  Варто додати, що авторка книжки  має у своєму доробку міжнародні бестселери,, перекладені більш ніж двома десятками мов і показані на телебаченні та в кіно. Моніка ДіКрістіна. Твій біль має ім’я. – К.:  Yakaboo Publishing, 2025"Ваш біль може бути всепоглинаючмим, або ж щоденним роздратуванням від життя, яке вам не підходить, або чимось посереднім, - нагадує авторка цієї книжки. – Біль не робить винятків і не дотримується правил, які ми намагаємось йому встановити. Біль потребує нашої уваги, щоб його можна було заспокоїти, пом'якшити й зрозуміти". Загалом авторка понад п’ятнадцять років вперто і наполегливо працює психотерапевткою та досліджує теми емоційного зцілення і психічного здоров’я. Тож у своїй книзі "Твій біль має ім’я" Моніка ДіКрістіна запрошує подивитися на реалії нашого життя і розкриває один з найбільших парадоксів: звертаючись до нашого болю, ми знаходимо шлях крізь нього. Авторка пропонує перевірені психологічні методи читачам, які хочуть зрозуміти та прийняти свій біль, щоб зцілюватися та рухатися вперед. "Біль - це запрошення назвати свій біль, - стверджує вона, - це перший крок до повернення додому, до того, ким ви були створені. І все ж таки ніхто не хоче говорити про біль. Здається нелогічним починати саме з цього, правда ж? Але кожен, хто заходить до мого кабінету, приносить із собою біль, якого не розуміє. Кожен приходить із відчуттям, що щось не так, і з бажанням, щоб щось змінилося". Тож цю книгу обов'язково варто прочитати всім, хто прагне навчитися долати емоційний біль, тривоги та травми, хоч, як переконує нас авторка, "ми не можемо уникнути болю, але можемо навчитися дивитися йому в очі, а не тікати". Ґреґ Берман, Обрі Фокс. Поступовість. Аргументація на користь поступових змін у радикальну епоху. – К.: Лабораторія, 2025Ця актуальна і важлива книжка всім нам доводить, що всупереч радикальним прагненням впертих і непоступливих активістів, саме покроковість у впровадженні реформ — найкращий шлях уперед. Адже саме зараз, на думку багатьох експертів, людство переживає переломний момент, що вимагає радикальних змін у мисленні та формування нової політики. Заклики до сміливих, глобальних змін лунають звідусіль — президенти й лідери думок, представники протилежних політичних течій, блогери й навіть ваші сусіди в якийсь момент стали активістами. Що особливо гостро відчувається у соціальних мережах. Але чи справді радикалізм — найкращий спосіб зробити світ кращим? У своїй книжці "Поступовість" Греґ Берман та Обрі Фокс наполягають, що в часи інтенсивної поляризації — поділу на "чорне" і "біле" — будь-які зусилля, спрямовані на просування радикальних змін, неминуче викличуть значну зворотну реакцію. Громадськість мало підтримує сміливі зміни, однак готова підтримати широкий спектр поступових реформ, які, в разі їхньої реалізації, зменшать страждання і підсилять справедливість. Щоб проілюструвати, як поступові зміни з часом можуть призвести до значних змін, автори наводять портрети "героїчних інкременталістів", які здійснили значущі реформи в різних сферах — від розширення системи соціального забезпечення до зниження рівня злочинності й ув'язнення. Крім того, саме поступовість у радикальну епоху ставить на перше місце чесність, смиренність і повагу в прагненні подолати політичну поляризацію і зменшити конфлікт, породжений соціальними мережами. Також вона допомагає зрозуміти, що рухає політикою і як ми можемо покращити її. Тож автори книжки пояснюють, як поступові реформи принесли Сполученим Штатам соціальне забезпечення, а Нью-Йорку — безпечні вулиці, і чому саме поступовість, а не "рішучі дії", є розв'язанням найскладніших проблем.