Галерист і куратор. "Хто це той куратор?", - зараз запитають наші глядачі, - "Що це за людина? Що має вміти робити і де працювати, особливо під час війни?".Взагалі термін такий дивний. Він трошки не вписується в нашу сучасність, якщо ми говоримо ще про виховання в античності. Куратор - той, хто супроводжує цей процес, хто веде  людей в освіту, у філософію і так далі. Тобто в наш час  куратор, а особливо мистецький куратор, - це той, хто, по суті, придумує ідею виставкових проєктів, хто слідкує за програмою, інституцією, яку він очолює, наприклад, як куратор. Це той,  хто займається або дотичний до освітніх програм, але одночасно з тим він бере на себе відповідальність за діяльність і за впізнаваність тої чи іншої галереї або музею, або фестивалю, тому що куратор може бути різних мистецьких напрямків.І ось, власне, перед вами сидить так само куратор, який береться за дуже різні напрямки мистецтва і освіти. Якщо ми говоримо про дитячі проєкти або про освітні напрямки в школах, то я достатньо давно цим займаюся. І зараз, наприклад, у Львові  я вже професійно до того долучився. Плюс робота з містом, тобто як інтегрувати сучасне мистецтво в міський простір - в парку, на вулиці, площі. Це так само робота куратора і достатньо відповідальна, складна  і десь провокативна. І, звісно, "Я Галерея",  музеї, де мене запрошують так само прокурувати певні проєкти, це вже така більш стандартна ситуація. Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovПід час війни мистецтво потрібне? Галереї, мистецькі проєкти -  оце кураторство? В театрах ми спостерігаємо просто шалений сплеск, квитки не докупишся. Що відбувається в  інших сферах?Мистецтво можна розглядати навіть як власну терапію. Мистецтво можна розглядати як консолідацію в суспільстві. Мистецтво можна розглядати як натхнення. Мистецтво можна розглядати як Україну. Тому що країна, яка забуває про свою культуру,  себе ніколи не знайде, не затвердить, якщо ми загубимо наше мистецтво. Мистецтво - це так само напрямок культури. Театр - це так само візуальне мистецтво, це синтез мистецтв, тобто це і музика, і перформанс, і гра, і література.Саме те, що відбувалося, як ми сьогодні називаємо, Розстріляне відродження, коли Україна набрала якраз дуже велику і значну кількість режисерів, письменників, кінематографістів, художників в 20-30-ті роки, а далі відбулося те, що відбулося, -  репресії. Нас - модерних, сучасних, сильних - відкинули на довгі роки і ми були задавлені цією доктриною соціалістичного реалізму. Я більш ніж впевнений, що наша перемога багатовекторна.Якщо ми вийдемо з цієї війни без мистецтва, без запиту на мистецтво, без відчуття власної гордості за те, що робиться в країні, то як ми будемо дивитися в очі тим, хто кладе своє життя, хто ризикує ним, хто вже залишив своє життя на полях, де  відбуваються бойові дії?  Як ми будемо дивитися їх дітям в очі? Тобто ми будемо говорити: "Приходьте, а тепер давайте робіть щось"? Має бути оця фундаментальна база - театр, музеї, галереї, концерти.Слава Богу, є етичний фільтр. Це не те, що ми називаємо, скажімо, цензурування, а те, що називаємо здоровий глузд. Дуже багато легковажної, недоречної попсової продукції, яка просто відпала, її нема. Є більш глибокі речі. Звісно, є і популярна музика, але вона класна. Є рок-музика, вона потрібна, тому що це популярна музика, популярне мистецтво, це є точка входу людей. Масовий продукт, він так само дуже важливий. І оцей снобізм, мовляв,  давайте тільки будемо займатися елітарними речами, у мене є така пісня називається "Обмінюю" і там у приспіві чітко "обмінюю високе на низьке". Ти не розберешся, що високе, що не низьке. Дуже важливо тут покладатися на суб'єктивність професіоналів  у всьому. І чим більше буде таких професіоналів, тим більше у нас будуть люди освічені, з гарним мистецьким смаком, а саме головне вмотивовані це все і дивитись, і споживати.А  хто має ввести в цей світ? Треба заводити людей, зокрема через це низьке мистецтво? Не можна ж кожен день ходити в оперу,  деколи треба щось легеньке послухати, намугикати собі.Ми це вводимо так само. А чим, наприклад, я займався в "Океані Ельзи" стільки років? Ми робили популярну музику, збирали стадіони. Але коли я почав займатися візуальним мистецтвом,  зрозумів, що виставки так само можуть збирати стадіони. І це правда. Я можу згадати декілька проєктів, які я курував або співкурував, як проєкти Національного музею в Києві або в Мистецькому арсеналі, або в Палаці мистецтв виставка "Тіні забутих предків", або  останній такий, як кажу в мирний час ще до пандемії, великий проєкт "Ангели" у Львівській картинній галереї. Наприклад, Львівська картинна галерея за два з половиною місяці "Ангелів" прийняла 37 000 людей тільки на цю виставку. Робіть висновки -  і там стадіони, і тут можуть бути стадіони, просто не в один момент.Тому точка входу, звісно, якщо ми говоримо про мистецтво, - це музеї, галереї, культурні центри. Коли ми говоримо про точку входу в музиці, я думаю, що це великі концертні майданчики. Зараз з тим проблема, але бачите, мені пощастило. Славік мене запросив трошки спільно пограти на концертах  "Океану Ельзи" позаминулого року на "30 років" і минулого року у Львові, тобто перші виступи були в Києві. І я побачив ті самі прекрасні натовпи просвітлених людей, які навіть у війну, навіть з такою небезпекою ракетних та дронових обстрілів, збираються разом і відбувається це дійство, це єднання і, я б сказав, цей ритуал. Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovВи згадали про Розстріляне відродження, а ще були шістдесятники, а ще була величезна кількість тих, кого спочатку імперська, потім радянська влада намагалася просто знищити і стерти пам'ять про їхнє існування, про їхнє напрацювання у різноманітних сферах -  від літератури, різних видів мистецтва, до політики, до всього, що вони робили. Я колись мала зйомку в дитячому садку однієї з нацменшин, це була єврейська нацменшина. Трирічним маленьким діткам показують зображення видатних людей народу. І всі діти, як один, називають прізвище і ім'я. Вони маленькі, їх з малого вчать, хто це є. Вчать, що це є їхні люди, що вони зробили, що вони вміють. Коли у нас так буде? Коли в нас кожна мала дитина буде знати,  хто для України є важливий, кого намагалися стерти і що ця людина зробила?Ми рухаємося до тої сторони, коли кожна дитина буде знати і тих, кого знищили, і тих, кого не знищили, і сучасників, і історичні персоналії. І кожен до цього докладається. Мені здається, дуже багато робиться щодо актуалізації. При тому і через популярну музику, і через  пісні, і навіть через твори тих самих класиків, поетів Розстріляного відродження, створення рок-опер. А потім кінематограф, може, не завжди вдалий, але кінематограф так само працює на це все. І якщо про Малевича вже фільм зняли, значить люди знають, хто такий Малевич.Але якщо ми говоримо зараз про те, що цей процес потребує, то говоримо про український контент. Український культурний фонд, міністерство культури, здається, там тисяча годин українського контенту,  це  відбувається в нормальний, природний спосіб. Ми бачимо, що  інфлюенсери,  культурдіячі, культуртрегери, мас-медіа, видавці, поступово розкривають персоналі тих, кого або забули, або підзнищили.І коли ми говоримо про нашу, напевно, спільну роботу з видавництвом, а в нас ще крім "Я Галереї"  є видавництво "Артбук", і  ми якраз видавництвом спільно з клубом ілюстраторів "Pictoric" зробили таку книжку, яка називається "Діячі України". І це дуже цікаво. Це плакати, портрети і тексти до них. Ми пробували, до речі, це ще сертифікувати як такий підручник. На жаль, поки не вийшло це зробити, але ця книжка користувалася і користується величезною популярністю. Це хочуть бачити і дорослі, і діти, їх не цікавить, щоб це було стандартно. Їх цікавить, щоб це було нестандартно.Але прикладом є те, як системно ми працюємо з проєктом "Тіні забутих предків". Вже 10 років тому відбувся проєкт.Думаю, що після того проєкту дуже багато людей прийшли і передивилися. А, можливо, дехто і вперше подивився фільм і почитали взагалі, хто такий був Миколайчук, Параджанов.Набагато більше людей вперше подивилося. Ми ж підходимо до цього аналітично, робимо опитування. Ви розумієте, до культури не можна підходити тільки з точки зору емоційного сприйняття. Треба інформаційно сприймати, треба збирати дані. І ось, власне, ми робили опитування, скільки людей  знає цей фільм з тих, хто відвідує виставку. Виявилося, що менше половини чули ім'я Параджанов, але деталей не знають. От, наприклад, дуже приємно, коли в кінотеатрах ти можеш подивитися "Колір граната" чи "Тіні забутих предків".Я вважаю, що такі фільми мають йти постійно в кінотеатрах. Це не той варіант, що він в прокаті  декілька тижнів, а потім зникає. Ні, це класика, яка має бути щомісяця. Наприклад, мають бути мінімум 10 сеансів. Держкіно має збирати максимально фінансові можливості, щоб піднімати це все, робити максимально престижно, тому що зараз же ж була реставрована версія "Тіні забутих предків", вона крутилася, але цього мало. І, напевно, все-таки оплачувати певні  розходи в кінотеатрах. А чому ні? Тому що це комерційні мережі. У нас практично більше немає державних кінотеатрів.Ми загубили державні кінотеатри, тому що вони не справлялися. І одночасно з тим ми розуміємо, що час такий -  якщо ти субсидіюєш це все, воно не вигрібає. Я терпіти не можу, коли хтось культурдіячів каже: "Ні,  я з владою нічого не хочу мати спільно". Перепрошую, якщо ти в опозиції, значить, ти все рівно маєш це вирізати. А якщо ти в бездіяльності, чому? Якщо є адекватні представники влади, то з ними треба не просто співпрацювати, їх треба підштовхувати, бо  еліти - це не ті, хто править.Напевно, нас дуже багато елітами називають саме політиків. Вони змінюються часто, іноді в небуття йдуть. Еліти - це ті, хто постійно тримає руку на пульсі, хто ніколи не відпускає цю руку, хто ніколи не забуває, що в незалежності від того, маєш ти посаду або не маєш посаду, ти зацікавлений в тому, щоб розвивався цей напрямок.Ви  казали, коли мене представляли, що я - громадський діяч, я вважаю, що  в певному сенсі - культурний активіст. Якщо я бачу, що можу щось порадити або до чогось докластися, або щось мені професійно цікаво, я не буду це відкладати на наступні 100 років. Я буду це робити і буду робити із задоволенням. Те саме, коли ми говоримо про системність підходів в країні, адже так часто змінюються представники влади, що іноді в них не вистачає часу навіть розібратися в тому, що робили їх попередники. І як це все використовувати? Легше переназвати, перемоделювати, щось зробити або своє, або ілюзію, що ти робиш своє. В культурі це є дуже видно.Тому, я вважаю, одне з основних питань -  як нарешті налагодити системність роботи культурного сектору державного і недержавного. Недержавний набагато системніший, ви розумієте, він є, прекрасне слово, незалежний. Що таке незалежний? Він незалежний від державного фінансування. Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovІ від державного диктування.Слава Богу, у нас держава не така вже і дурнувата, щоб диктувати художнику, що робити. Слава Богу, у нас це закінчилося. І не дай Боже, ми колись скотимося далі в ті радянські,  принизливі, для творчих людей, часів, часи, коли їм чітко давали завдання. Тому держава не лізе. Вона, по суті, є одним з таких регуляторів процесів.Був створений, зокрема і є один з авторів законопроєкту Український культурний фонд, який має фінансувати на незалежній експертній основі проєкти без втручання, лише оцінювання. Але є поняття - незалежний культурний сектор, який не бере державні гранти, який елементарно навчився вже навіть в таких важких умовах, як війна чи пандемія, заробляти на свою діяльність, виплачувати зарплату співробітникам, робити власними коштами проєкти.Тому ми стоїмо на порозі дуже великих змін, які мають привести до зростання в єдиний формат. А я вважаю, що це зростання має відбуватися. Ми не маємо чекати, знаєте, як була така програма спочатку називалася, її Мінкульт зробив як програму експертів, -  "Відродження після перемоги". Ми за чотири роки вже зрозуміли, що відродження має бути під час перемоги, але під час, а не після, не можна відкладати.Ми живемо, це наше велике життя. І тому, коли говоримо про зростання незалежного сектору або приватного і державного в культурних процесах, вважаю, що тільки та держава є сильна, де і приватне, і державне співпрацюють. В них є підсилення один одного. І мені здається, в культурі це дуже гарно прослідковується і має, звісно, набути якихось дуже, назвемо так, впізнаваних і реально потрібних візуалізацій. Наприклад, там мережа культури центрів, які підтримані державою, але незалежні або освітні програми для молодих спеціалістів галузі артменеджменту, культури і так далі, і так далі.Ви згадали про еліти. Чи може бути зараз в Україні, а можливо, є, не всі про це знають, хтось як Шептицький? Чи можуть в нас з'явитися нові Новаківські? Власне, завдяки цьому меценатському погляду, який побачив, зрозумів, що тут треба дати саме фінансовий поштовх і сказати: "Їдь, вчися і повертайся".Давайте не зводити роль Шептицького лише до фінансового поштовху, це багатошарово мисляча людина, яка використовуючи і фактор віри, і фактор мистецтва, і політики, і бізнесу,  звів  все до дуже важливого, назвемо, відродження або народження. Народження дуже важливо пласту - української культури і не тільки. Тому що і страхові товариства треба розуміти, і впливи серед забудовників, і проєкти з освітою.Я закінчив лісотехнічний університет у Львові, це ж педагогічне товариство. Так само це будувалося, як великий, прекрасний об'єкт для того, щоб навчати українських вчителів для українських шкіл. Тобто це системні підходи. Тому коли ми говоримо про "шептицьких", звісно, в лапках, тому що Шептицький був унікальний, а якщо і буде Шептицький сьогодні, він буде носити своє прізвище. Правда? Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovОчевидно. Я маю на увазі, чи є люди, які готові сьогодні так само діяти?Є люди і вони діють. Можливо, просто не прийшов ще час для того, щоб оцінити всі ті впливи. Є прекрасні люди, меценати, які, як правило,  з бізнесу, вони фінансують не тільки війну, а й ті процеси, які відбуваються в освіті та культурі. Їх можна і по прізвищах називати, вони є. І єдине, що зараз такий час, коли дуже багато коштів йде саме на захист нашої країни. Ті гроші можна було б, не маючи війни, витрачати на розвиток освіти, культури, інституцій, урбаністики, якихось гібридних, неймовірних соціальних процесів.  Війна - бездонна діжка, яка з'їдає ті всі ресурси, тих всіх "шептицьких", які дійсно могли б ставати основою для побудови нашої країни, яка, повірте мені, в умовах війни чи в умовах миру  все рівно буде будуватися, розвиватися. Бо ті чотири роки показали, що ніякої назад дороги нема, у нас є шанс.У нас дійсно буде величезна травма, яка виллється в величезний імпульс, такий серйозний струс для розвитку. Ми чітко дамо собі відповідь або дали вже - це все ціна, яку ми сплачуємо заради нашого майбутнього. Ніяких інших варіантів немає. Тому, як кажуть, беремо в руки лопати і працюємо.Беремо в руки лопати і працюємо. Ми, наше покоління, ті, хто живуть зараз - одні воюють, інші не воюють - що ми повинні робити? Щоб з однієї сторони не занедбати те, що  отримали від тих всіх, хто був до нас,  зберіг державність,  національну ідентичність, хто дозволив Україні повстати такою, якою вона зараз є сьогодні. А водночас щоб не було соромно передати кращу країну нашим дітям, внукам, тим, хто буде після нас.Дуже розгорнуте питання ще на дві передачі. Можете його завузити і я тоді буду відповідати.Що конкретно ми можемо сьогодні робити?Зараз для майбутнього?Так, є  питання корупції. І нас тут із Заходу, наші європейські сусіди, пушать і кажуть: "Слухайте, з тим треба припиняти, інакше не буде вам ЄС". Що ще ми маємо зробити? Очевидно, йдеться про мистецтво, про культуру, про розвиток.Давайте почнемо з того, як ми собі бачимо наше майбутнє. Коли говоримо про європейські цінності, ми бачимо собі таку уявну картину якогось ідеалу, де є свобода, рівність, братерство. Але коли ми починаємо придивлятися більш уважно до тих процесів, які відбуваються в Європі, відповідно, у нас виникають питання, чи вони співпадають з тим, що у нас в голові, в уяві, з тим, що дійсно є в Європі, чи певний стан розгубленості, безвідповідальності, втрати безпеки, втрати братерства.Мені здається, коли ми говоримо про майбутнє, наша задача тепер набагато більша, ніж була до війни. Мені дуже сподобалось, як Зеленський пройшовся по європейській толерантності, коли він каже: "Нам тепер доведеться ще вас захищати". Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovПромова в Давосі.Промова в Давосі - дуже прекрасні тези. Як на мене, це стосується не тільки фронту. Я вважаю, що в Україні прекрасна ситуація, тут ще є поняття натхнення. Тут люди займаються мистецтвом. Не тому, що їм  платять гроші чи гранти вони отримують, тому що вони не можуть не займатися. Це романтика. Але це така романтика, яка на вагу золота.Тут ми бачимо козаків нашого часу, які, не дивлячись на те, що в мирне життя займалися різними справами, зрозуміли, що вони - воїни. Цей ген, напевно, воїна, він лишився в людях, які вміють це робити. І, відповідно, ми сформували те, що давно треба було сформувати з таким "прекрасним сусідом", як у нас,  боєздатну армію. Звісно, ми сформували її не самостійно. Ми сформували її за допомогою і тих держав, які допомагають Україні. Ми сформували її за допомогою нашого громадянського суспільства, яке щоденно фінансує. Ця війна - війна кожного: і того, хто на фронті, того, хто не на фронті - ми всі робимо одну справу. Ми робимо так, щоб наша країна вижила і направилася до процвітання.Але наше процвітання тепер в контексті певної слабкості Європи, в контексті певного тоталітаризму в Америці, певної, назвемо, політичної узурпації в Росії, Китаї , і наша задача тепер показати, чи є демократія. І, звісно, ця демократія має бути озброєна.Другий момент, нам треба показати інновативність. Треба трошечки оцей струс, який має бути. В Європі кажуть: "Чи ми можемо увійти?". Нас просити мають увійти, це правда. Тому, коли нам кажуть про те, що ми маємо ще чомусь багато вчитися, то, знаєте, ми вчимося в режимі реального часу. Не все виходить, це всі розуміють. Є багато тих речей, які ми не можемо передбачити в таких складних умовах з достатньо обмеженим ресурсом.Мені не треба дивитися, коли війна прийде в дім до наших сусідів. Але мені було б дуже цікаво подивитися, чи якийсь досвід, який маємо ми, комусь потрібен, чи люди далі живуть в рожевих окулярах, літають між рожевих хмаринок і не розуміють, що весь світ тріщить по швах, все змінюється.Ви знаєте, дуже цікавий маніфест, я вважаю, про який не можна не сказати, записав бас-гітарист групи Red Hot Chili Peppers. Зараз він випустив свій сольний альбом. Йому десь 63 чи 64 роки. Пісня називається "A Plea", в якій  він  спочатку  робить такий собі танець під свою музику, нічого не грає, нібито танцює, фантастично танцює, дуже чуттєво. А потім він вимовляє про те, що відбувається з політикою, що дуже важливо танцювати з дітьми. І там прекрасним рефреном йде -  "Build a bridge, Shine a light" ("Будуй міст, Пролий світло") . А хор співає  "Civil War, Civil War" - "громадянська війна, громадянська війна". Це дуже складний продукт і музично, і  візуально, але той маніфест дуже нетривіальний. Це те, чого прагнуть знаходити в самій культурі.Я зараз бачу, вже на YouTube більше мільйону переглядів. Це складний продукт, але більше мільйону переглядів, тому що він резонує. Думаючи, люди зрозуміли, що сказав Флі (Flea), якого всі звикли бачити лише на другорядних  позиціях в групі Red Hot Chili Peppers, як бас-гітариста і шоумена. Це глибока людина, яка вкорінена в джаз. А джаз - це завжди складна музика і складні стосунки, мається на увазі,  музичні стосунки. Як він пройшовся по всьому -  і по політиці, і по  майбутньому - як вони з дітьми разом пригають, танцюють в цьому кліпі. Передача в майбутнє - це спільний танець дітей і нас, дорослих.Я придумав таку програму для шкіл, яка називається "Танці зранку". Я відбираю, наприклад, 10-20 платівочок, бо музику кручу тільки з платівок, тому що вважаю, що це той звук,  який не шкрябає наші вуха, це якісний звук. І ми збираємося зі шкільними класами в залі  "Я Галерея", де в нас стоїть програвач, я ставлю якусь музику і ми починаємо рухатись. Ми шукаємо ритм, потім  всі разом танцюємо під цю музику. Я даю якусь інформацію, але це танці зранку, тобто це спільна наша дія. Я не кажу про спільні виставки, спільні вистави, це традиційно. А чи ми танцюємо з дітьми разом? Чи ми відчуваємо цю близькість руху, розкутості?  Роль культури набагато ширша, ніж те, про що ми говоримо, і ніж те, що ми називаємо мистецтвом. Бо багато хто асоціює мистецтво з картиною в музеї чи у колекціонера в колекції, а ми говоримо про те, що твір мистецтва є маніфестом. Ми говоримо про складні стосунки, про виховання, про освіту, про взаємодію. Я вважаю, що мистецтво - це є прекрасна тема для того, щоби поговорити про життя навколо нього. Тому як співає Флі або проговорює "Build a bridge, Shine a light" - "Будуй  міст, Пролий світло".Деякі мости треба будувати, а деякі, напевно, варто руйнувати. Чи ми вже зруйнували цей міст, який нас змушував дуже багато років дивитися на Схід, на конкретну культуру: як робити телепередачі, як влаштовувати телевізійні новорічні свята, як будувати політичні передвиборчі кампанії, яку музику створювати, які фільми знімати і як поводитися? Чи ми вже за всі ці роки Незалежності, війни від 2014 року і повномасштабної війни зуміли перебазувати свій погляд на те, що справді є ціннісне на Заході, в інших, можливо, східних країнах, будь-де по світу, а не курсом на Москву?Колись Леонід Кучма написав книжку і всі ржали з цією назвою. Пам'ятаєте, як називалась ця книга?"Україна - не Росія".Так, "Україна - не Росія". Проросійський президент пише книжку "Україна - не Росія". Я не знаю, чи він її писав. Треба запитати Леоніда Даниловича. Чи це просто був  якийсь політичний проєкт? Мені здається, що ми тільки зараз починаємо усвідомлювати, що Україна - не Росія.Але якби нам страшно це не було промовляти, ми, в цілому, дійсно дуже подібні. Це треба розуміти, що іноземці, які спілкуються з українцями, з росіянами, вони іноді не можуть розрізнити, і це наша велика дорога до себе. Ми однозначно сильно відрізняємося, але ми і в тому числі маємо спільне майбутнє. Я кажу про майбутнє, тому що війни всі колись закінчуються, і може все повернутися зовсім не так. Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovДуже важко уявити сьогодні якесь спільне майбутнє з Росією.Так,  ми зараз перебуваємо в стані війни. Давайте згадаємо Другу світову війну. Німеччина, наприклад.  Хто хотів в якомусь, умовно, 1944 році чути про те, що у нас буде спільне майбутнє, що Німеччина буде Україні допомагати воювати з найближчим сусідом? У 1944 році ми мали зовсім інше відношення до німецької культури, хоча розуміли глибину цієї культури, набагато більше глибину, ніж російської, це точно.Ми впустили нашого сусіда так близько, що деякі наші громадяни відчули себе нашими сусідами, відчули себе росіянами і стали тим пишатися. Згадую одну історію, яку мені розказав Дмитро Молдованов, прекрасний художник з Миколаєва. Десь 2010 рік, у них  Спілка письменників в Миколаєві, Спілка художників і їм почали роздавати корочки російської спілки письменників, російської спілки художників. Тобто ти в Миколаєві, крім української спілки, ще член російської спілки. І люди почали долучатися.Це вже  окупація конкретних людей.Так. І ті люди, вони почали ретранслювати ті інші цінності. Він каже: "Це було страшно дивитися. Вони стали, як зомбі".Повірте мені, коли ми говоримо про оцю прошивку, вона глибоко сидить. Слава Богу, я жив у Львові. Слава Богу, я ніколи сильно  не захоплювався російською культурою. Але я чудово розумію, що все рівно частина виховання, ми можемо брехати собі, що ми відрізали все ножицями, але коли ти жив в радянський час і формувався як дитина, як підліток, ти не міг не пройти через певний фільтр і вплив тої самої російської культури, музики, кіно. Була спеціальна технологія - як звеличити російську мовою і літературу і як принизити українську мову і літературу.Спочатку в школі я до кінця не розумів, що відбувається. Але, як будь-яка людина, яка вміє аналізувати не тільки сучасність, а ще й минуле, я дуже добре проаналізував, що це було - як нав'язувалася російська мова в рок-музиці, в поп-музиці, як нав'язувалася інша освітня модель. Я вважаю, що без певного аналізу, просто так  ножицями, нічого ти не відріжеш, не вийде. Тому що ця прошивка буде вилазити в розмовах з бабусею, з дідом і так далі.Тут важливо розуміти, не дивлячись на те, що частина мого дитинства проходила в радянський період,  я виховувався на глобальній культурі - слухав американський і британський рок, скандинавську поп-музику, слухав французьку музику, дивився французьке кіно. І в часи перебудови я дуже-дуже сильно вбирав цей глобальний вайп, глобальну культуру. Мені не цікаво замикатися тільки на чомусь одному. І слава Богу, це мене врятувало від того, щоб я був прошитий тими "блакитними вогниками" чи ще чимось іншим. Я завжди це вважав булшитом (сленговий вираз, англ. bullshit - нісенітниця).Чесно скажу, в нас безліч людей, мільйони людей дивилися ввечері конкретний телеканал і конкретну Доліну чи Пугачову, чи ще когось.Так, але воно нікуди не поділося. Звісно, воно поступово забувається, але це те, що називається  "помре з певними поколіннями", воно піде.Але давайте ще не забувати, скільки українських митців, музикантів, акторів поїхали в Росію і там стали частинами російської.А що з ними робити?Росія дуже довгий час собі присвоювала все, що тільки могла.  Я пам'ятаю історію художниці Башкирцевої, тобто  книжки російською, а потім розібралися, що вона більше до Франції, ніж до Росії, і до України має стосунок. Так само як Малевич, який дійсно там працював, його невелика частина творів знаходиться там. І Україна мала шанс, остання прижиттєва виставка Малевича відбувалася в Києві в картинні галереї. І він писав листа: "Я - старий, хворий художник. Будь ласка, щоб не відправляти роботу, купіть у мене щось". Йому навіть не відповіли на цього листа. Я вважаю, що таких провтиків було дуже багато. Мали б зараз колекцію. Уявіть собі, що ця вся виставка закуповується картинною галереєю і доживає до сьогоднішнього дня - це один з потужніших музеїв Малевича. Тобто ми його повертаємо не тільки інформаційно, а відкриваємо як носії.Нам треба, щоб таких провтиків у нас було менше щодо шістдесятників, щодо сучасних митців. Нам не треба говорити про те, що вони виїхали, їх запросили, бо будуть виїжджати тепер не в Росію, будуть виїжджати тепер в інші країни, в ту саму Європу.Але це завжди відбувалося. Зараз, я не знаю, можливо, це в моїй бульбашці, але я спостерігаю дуже багато якихось коротких відео, матеріалів, щоб легко і швидко сприймалося про видатних людей українського походження в різних країнах світу, про ту ж  Соню Делоне і розповідь, що це українка. Ось з однієї сторони - клас, наша, але з другої - мене цікавить, чи є робота на цю західну аудиторію, чи у тій Франції знають, хто така Соня Делоне і звідки вона, і скільки насправді українського, власне, ментальності, українського начала в її творчості? Чи працюємо ми і на захід?Французи вважають, що вона француженка. Українці вважають, що вона українка. Росіяни скажуть про неї, що вона - наша, бо з Російської імперії. Вони ж на всіх кажуть, вони - наші. І тут питання в тому, що ми маємо? Чи маємо ми дійсно велику колекцію Соні  Делоне в Україні і маємо тут їй присвячений музей чи фонд? Наприклад, як зробили з батьківщиною Енді Воргола, який був карпатським русином. Тепер це є Словаччина, якщо не помиляюся, це містечко, де він народився і звідки походить його рід. А вони попросили нащадків і, можливо, ще за життя Енді, його  роботи, сформували музей, там є прекрасний центр Енді Воргола з оригіналами. Тобто вони не просто сказали, вони зробили.Я вважаю, що у нас так само - у Києві має бути музей Малевича,  Луїзи Невельсон, в Одесі  - Соні Делоне, може бути. Ми маємо розуміти, що дуже багато українців по світу. Що таке діаспора? Це розпорошені. Їх багато є розпорошених, розсіяних. І рід того самого  Гершвіна походить з Одеси,  і той самий Ленні Кравіц,  батько якого з України. Ми говоримо про те, що дуже багато, але є поняття ще панукраїнство - коли ми тільки бачимо себе. Але тут має бути  підтверджено це все колекціями. Треба зібрати меценатів і сказати, якщо щось з'являється Малевича, Делоне чи когось іншого, викуповуйте,  і робимо це тут в музеях. Ми маємо мати оцей актив, щоб сказати: "Це наші".Роботи Башкирцевої в Дніпровському художньому музеї об'їздили десятки виставок в музеях світу і скрізь написано  - Дніпровський художній музей. Це краще всього є доказом звідки ця робота і що це Академія Жуліана - студія для жінок, які вчаться живопису. Дуже прекрасна, велика робота. Я приїжджаю якось в Лейпциг, йду в їхній прекрасний Museum der bildenden Künste (Музей образотворчого мистецтва) і в шопі лежить каталог "Фемінізм в мистецтві", а на обкладинці - та сама робота з Дніпровського музею. Це приємно, бо люди, які розбираються,  і так зрозуміють, звідки це. Тому для того, щоб ми мали тут музей Архипенка, щоб ми мали тут пам'ять про Гершвіна, Ленні Кравіца, якому вже за 60 і який на концерті в Києві якось сказав прекрасну фразу, що ми з вами різного кольору шкіри, але в нас тече та сама кров. Я так само наполовину українець.Ми живемо в чудовий час, коли ще працює і старше покоління класиків. Так, вони не безкінечні. Вже в час війни втратили Ігоря Яновича, Ярослава Мотику, Тараса Левківа і багатьох, хто пішов зі своїм життям в природний спосіб. Вони померли, тому що вони прожили повне життя. Ми чудово розуміємо, що лишилися ще такі класики, як Тіберій Сільваші, як Микола Малишко, назвемо, зрілі художники. І ми розуміємо, що є прекрасне середнє покоління - хтось воює зараз, хтось далі продовжує свою мистецьку діяльність. Прекрасне покоління молодих художників, які формуються в таких складних умовах.Слухайте, нам нема на що нарікати, тільки збирати і робити музеї. Знаєте, попрацювавши в деяких експертних програмах в Європі, я побачив, яка там прірва між класиками і сучасниками й отими всіма процесами, які відбуваються, тому що молоді художники формуються. Як важко вбудуватися в якусь систему, як погано працюють соціальні ліфти. Ми з вами в дуже здоровій ситуації. Наприклад, Віктор Корсак створив зі своєї колекції в Луцьку поки що найбільший Музей сучасного мистецтва.Мій прогноз, що зараз, як гриби, чи під час війни, чи після війни, будуть вже зростати музеї як приватні, так і приватно-державне партнерство. Будуть розроблені нові фонди, нові ініціативи. Наприклад, прекрасно розвивається зараз Луцьк, там громадські рухи, громадські ініціативи, урбаністичні ініціативи. Який двіж у Львові відбувається. Ми розуміємо, що ті регіони, які наближені до зони військових дій, до фронту, вони не можуть жити таким життям, як живе тил. Але і там проростає культура.Ви знаєте,  це напевно така доля ЄрміловЦентр: вони в підвалах і тому  можуть працювати під час повітряних тривог. У Харкові ЄрміловЦентр показує виставки  світового рівня. Це прекрасно. Я третій рік поспіль читаю курс, як відкрити галерею. Слухайте, скільки людей хоче послухати про певний досвід і як це зробити. Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovА скільки з них потім пробують реалізувати ці знання на практиці?Половина. Точно.Вони це роблять з любові до мистецтва, бо в них є такий запал, який вас змусив покинути "Океан",  чи бізнес?Дві мотивації, ви дуже праві. Перша мотивація -  розвиток креативних індустрій, як бізнес-напрямок, який пристойний, це все перспективно. Воно єдине, це не такий собі бізнес-бізнес. Багато хто починає як бізнес, а потім, звісно, все-таки розуміє, що культура і бізнес - специфіка, яка сильно відрізняється від звичайних  бізнесів. А інші люди йдуть для того, щоби монетизувати свої культурні навички.Я вважаю, що галерейна діяльність в Україні - це соціальне підприємництво. Ми ще давно запустили тренд як арт-центри. З 2007 року, відкривши "Я Галерею", ми назвали її арт-центр "Я Галерея", де культурна програма пов'язана з культурними розвагами, з просвітництвом, з екскурсіями, з певним форматом інтелектуальних вечірок, концертами і так далі. Це основа на Тижні скульптури, і тисячі львівських школярів, тому що ми це робили спільно з департаментом освіти і культури, відвідали Львівську політехніку, де відбувався головний проєкт, який мав складну назву "Гліптотека" або Збірка скульптури. І тисячі школярів побачили, почули, подискутували, щось поліпили,  погуляли тими просторами - це виховується новий глядач, а, можливо, і новий генератор ідей чи художник, чи арт-менеджер.Як ми з вами будуємо майбутнє, залежить від того, наскільки в нас в голові мало бар'єрів, наскільки ми знаходимо спільну мову з поколіннями - з поколінням двадцятилітніх, з поколінням десятилітніх, з поколінням початкових класів. І я,  відверто кажучи, такий собі батько, тобто я не приділяю достатньо уваги, наприклад, своїм дітям. Син мені каже: "Батько, дякую, що ти навчив мене слухати музику", - хоча він мене називає просто Павло. Мені здається, цього вже достатньо. Можливо, і донька колись скаже, що я чомусь її  навчив. Хоча я ніколи нічому не вчу.А який принцип? Свій приклад?Ти просто живеш своє життя, в чомусь це життя занадто вільне для моральних і суспільних устоїв. Але з іншої сторони, я так само наслідую десь приклад  своєї родини. Я вважаю, що моя родина - це чудовий бекграунд для моєї діяльності -  і бабця, і дід. Дід довгий період був головним архітектором Львівської залізниці. А мама, інженер-будівельник і дизайнерка, навчила мене дизайнерські мислити. Це мені дуже згодилося, в тому числі і в просторовій роботі. І, звісно, вітчим, який дуже привив мені любов до музики. Тобто це все є наслідок сімейного виховання і середовища, яке було. Тому я всім кажу -  середовище визначає, родина визначає. Від того, яка картина висить на вашій стіні, залежить, ким виросте ваша дитина.Я не можу не запитати, які ваші думки, прогнози з приводу того, чи вдасться нам повернути  хоча б частину з того, що в нас забрали і вивезли за століття окупації різних частин України спочатку Російською імперією, потім Радянським Союзом? І зараз вони знову продовжують це робити.Я перепрошую, а ви забули Другу світову?  Знаєте, скільки під час Другої світової було вивезено і знищено мистецтва в Україні? Зокрема, у Львові був вивезений весь архів малюнків  Дюрера, які зараз розкидані по світу. Слава Богу, більшість з них вижили. Ми піднімали це питання, чи можливо взагалі якось хоча б виставкою повертати пам'ять про цей архів. Звісно, у війну це питання не актуально звучить, тому що, слава Богу, що вони зберігаються там, де не літають поки ракети. Павло Гудімов, фото: facebook/pavlo.gudimovАле війна завершиться.Я сказав фразу: "Не літають поки ракети". Десь вона завершиться, а десь  почнеться. Турбулентність величезна.Що робити з мистецтвами, які постраждали? Тема "Мистецтво і війна" мене страшенно цікавила ще до повномасштабного вторгнення. Після анексії Криму, після анексії частини нашої території в Луганській і Донецькій областях, я так само був долучений до деяких обговорень. Що відбулося? Чому ми не змогли зорієнтуватися, евакуювати перемістити, передбачити, що це можливо? Чому ми втратили вже тоді велику кількість рухомого мистецтва, історичних артефактів, експонатів музеїв різного характеру?Бачите, але вчимося ми мало, тому що ця війна, це повномасштабне вторгнення з 2022 року принесло нам наступну величезну хвилю втрат. І ця хвиля втрат так само була, тому що ми не подбали про те, що можна було зробити, не можна було, а треба було відразу робити, розуміючи про перші розвіддані, що готується напад. Чому ми повтрачали знову ті речі, які могли б зберегти? Це питання, яке треба обов'язково піднімати і не забувати його, як би  для багатьох це було комфортно не згадувати і казати, що це форс-мажор. Це не зовсім форс-мажор.Все-таки ми не навчилися ще мислити, як культурна держава, яка розуміє, що і життя людини, і життя твору, мистецтва або іншого експонату, це є ми. Це є наша кров і плоть. Це є наша історія, це наше майбутнє. Набагато легше  запобігти втраті, зробити евакуацію, переміщення, ніж потім повертати. А особливо, коли ти взагалі не розумієш, де воно, коли ти, може, і розумієш, а, може, і не розумієш, в кого воно. Ми можемо собі фантазувати, що це може бути повернення всього, як певна реституція.Але чи ми вийдемо з цієї війни з тими поняттями Другої світової, коли, умовно, перед нами будуть вибачатися, нам віддадуть і компенсують фінанси за зруйновану міську і державну інфраструктуру, нам видадуть компенсацію і будуть виплачувати, як Німеччина, пожиттєві компенсації сім'ям тих, хто загинув? Росія - це не Німеччина.  Німеччина - це зовсім інша культура. І коли ми говоримо зараз про те, як повернути твори, я думаю, ні в кого - ні в юридичній площині, ні в площині фізичній - немає відповіді на це складне питання.