Ми розуміємо, що Мюнхенська безпекова конференція загалом про спробу звірити геополітичні годинники. І наші європейські партнери хотіли почути від американського державного секретаря дуже конкретні речі. Так, ми розуміємо, що була публічна частина, частина не публічна. І ми розуміємо, що найбільше зараз переймає наших європейських друзів - це російська загроза і погрози Росії, в разі чогось, перенести війну на територію Європи. І водночас ми розуміємо, що європейську безпеку ми не можемо забезпечити, минаючи українські національні інтереси. І це надзвичайно важлива подія з величезними наслідками для всіх нас. Отже, пане амбасадоре, просив би вас прокоментувати все найважливіше, що ви відчули для себе?Я не був у Мюнхені, але уважно стежив за подіями здалеку, звідси, з Каліфорнії. Гадаю, коли держсекретар Рубіо виголошував свою промову в суботу, найбільшим сюрпризом для мене стало те, що він не згадав Росію як ширшу загрозу для Європи. Він говорив про переговори між Росією та Україною, однак сьогодні Європа стикається не лише з питанням війни між цими двома державами. Йдеться також про можливість того, що Росія становить пряму військову загрозу для самої Європи.Думаю, для багатьох у Європі було несподіванкою, що пан Рубіо навіть не порушив цієї теми.Ну, якщо ми говоримо про промову державного секретаря Марко Рубіо, вона мені подобається значно більше, ніж попередня промова віце-президента Джей Ді Венса, також у Мюнхені в 2025 році. Після промови для Дівенса моє волосся стало дибки, ну і я не знав, як мені адаптуватися до нових реалій. Але ми бачимо, що американський поїзд їде в тому напрямку, який окреслював чи намагався окреслити властиво Джей Ді Венс. Марко Рубіо був м'якшим, але всеодно він говорив про речі, про які ще 10 років тому в Сполучених Штатах радше всього би не говорили з таких великих публічних трибун. І європейці слухали і робили певні висновки. Європейський фідбек, шановний пане амбасадоре, як ви його відчуваєте, як розшифрували слова американського державного секретаря?Я вважаю, що ви маєте рацію: секретар Рубіо був значно дипломатичнішим, ніж віцепрезидент Венс рік тому. Промова Венса тоді шокувала не лише європейців та українців. Вона шокувала і мене.Якщо уважно зіставити риторику, важко говорити про чітку узгодженість між заявами віцепрезидента Венса рік тому та словами секретаря Рубіо в суботу. Не до кінця зрозуміло, чому Сполучені Штати мають настільки глибоко занурюватися у культурні дискусії чи питання імміграційної політики своїх європейських союзників.На мою думку, пріоритет має бути іншим. Ключовим є збереження єдності між США, Канадою та Європою. Саме ця єдність формує переконливий стримуючий фактор і забезпечує готовність колективно реагувати на російську загрозу, яку європейські держави сьогодні цілком обґрунтовано усвідомлюють. У цьому контексті дещо несподіваним виглядає те, що секретар Рубіо не зробив на цьому чіткішого акценту у своїй суботній промові.Так, якщо подивитися на нинішню адміністрацію Трампа, складається враження, що цінності, які раніше вважалися спільними для США і Європи, вже не виглядають настільки непорушними.Адміністрація Трампа, схоже, зробила акцент на іншій системі цінностей. Відверто кажучи, мені особисто такий підхід не близький. На мою думку, це простежувалося і в подальших кроках секретаря Рубіо. Після конференції він відвідав лише дві країни — Словаччину та Угорщину.Якщо розглядати Європейський Союз і НАТО, то Словаччина та Угорщина часто сприймаються як одні з найбільш проросійськи налаштованих держав у цих об’єднаннях. Складається враження, що такий вибір був не випадковим. Принаймні у випадку з Угорщиною, можна припустити, що адміністрацію Трампа приваблює більш авторитарна, жорстко права політична лінія, яку проводить Віктор Орбан.Це викликає занепокоєння, оскільки виглядає як відхід від цінностей, що значною мірою об’єднували США та Європу впродовж більшої частини періоду після Другої світової війни.В будь-якому разі, ми в Україні нас цікавить насамперед ситуація з нашими європейськими партнерами, але передусім нас цікавить ситуація з переговорами. Ми розуміємо, що європейці в переговорах не беруть участі. І це сумний факт. Ну, з іншого боку, на нас насувається Женевський раунд переговорів. Ми розуміємо, що буде зовнішня рамка. Ну, доволі дивно то, що росіяни поміняли главу своєї місії замість адмірала Костюкова, вони туди знову відправляють Мединського. Ну і от, якщо говорити про переговірну лінію, яка тягнеться від Абу-Дабі до Женеви. Як ви гадаєте, які є перспективи того, що в найближчі кілька місяців буде створено ту чи іншу формулу? Ну, мені справді надзвичайно важко оцінювати її, тому що ми не володіємо інформацією ні ми, ні на належному рівні представники європейських держав. У мене з цього ознак, на мою думку, не спостерігається.У мене з цього приводу дві думки. Я хотів би бачити європейців за столом переговорів. Я справді переконаний, що це відповідає інтересам Сполучених Штатів. Якщо проаналізувати підхід адміністрації Трампа, він передбачає суттєву роль Європи у впровадженні будь-яких домовленостей, яких може бути досягнуто в межах потенційної мирної угоди між Росією та Україною.Якщо від Європи очікують значного внеску в реалізацію таких домовленостей, цілком логічним і розумним було б залучити європейців безпосередньо до переговорного процесу. Очевидно, що вони прагнутимуть мати право голосу та вплив на параметри врегулювання, особливо якщо саме на них покладатиметься важлива частина його практичного втілення.Що стосується ширшого переговорного процесу, я не вважаю, що призначення Мединського керівником російської делегації є позитивним сигналом.Варто зауважити, що під час попередніх раундів переговорів українські учасники, особливо коли були присутні представники російських військових, сприймали російську делегацію як більш налаштовану на серйозну розмову.Водночас у ширшому сенсі мої очікування від чергового раунду переговорів залишаються обмеженими. Протягом останнього року Україна продемонструвала помітну готовність до певних компромісів заради досягнення угоди, однак наразі складно побачити переконливі ознаки того, що Кремль готовий зробити справді значущий крок назустріч.За останні кілька тижнів міністр закордонних справ Лавров і речник Кремля Пєсков знову підтвердили позицію Росії та її вимоги щодо врегулювання. У цих заявах практично не простежується відмінностей від того, що Москва озвучувала у 2024 році.Саме тому мої очікування від переговорів залишаються обмеженими — щонайменше доти, доки не з’являться виразні сигнали про готовність Росії переглянути свою позицію. Наразі таких ознак, на мою думку, не спостерігається.Ну, я можу припустити, що найважливіші речі обговорювались в Анкориджі на Алясці. А далі були запущені кілька технічних треків. Ну і, відповідно, якщо говорити про технічні речі. З одного боку, вони звучать немовби вони технічні, але для нас це питання життя і смерті. Коли ми говоримо про додаткові потужності систем протиповітряної оборони, або коли ми говоримо про додаткові системи далекобійного вогню, або коли ми говоримо про гарантії безпеки. І тут, відповідно, я хотів би розпитати вас про потенційну формулу гарантій безпеки. 15 років - це непогано, але чому не 20, чому не 30? І загалом, якщо говорити про готовність європейців і американців давати такі гарантії, які можуть не сподобатись росіянам, чи це взагалі реальна історія? Передусім я хотів би прокоментувати Аляску та зустріч між Трампом і Путіним, що відбулася там. Результати цієї зустрічі викликали у мене розчарування. По дорозі на Аляску президент Трамп заявляв, що наполягатиме на згоді Путіна на перемир’я. Він також попереджав про серйозні наслідки у разі відмови. Як показали події, Путін на перемир’я не погодився, і жодних помітних наслідків ми не побачили.Останнім часом російські посадовці часто згадують про "дух Аляски" або "дух Анкориджа". Втім, якщо повернутися до змісту заяв, зроблених тоді Трампом і Путіним, доволі складно чітко зрозуміти, що саме мається на увазі.Виникає цілком природне запитання, чи не намагається російська сторона перебільшити значення зустрічі на Алясці, щоб створити ілюзію більшої конструктивності та серйозності у переговорах.На мою думку, гарантії безпеки є ключовим питанням. Без чітких і надійних домовленостей у цій сфері Україні буде вкрай складно погодитися на будь-яке врегулювання, і це абсолютно зрозуміло.Наразі, як видається, США, Європа та Україна розглядають три основні типи гарантій безпеки.По-перше, обговорюється підхід, за яким Захід продовжуватиме постачання озброєння Україні, забезпечуючи збереження сучасної, добре оснащеної армії, здатної самостійно стримувати можливу нову російську агресію.По-друге, розглядається концепція двосторонніх гарантій безпеки з боку США, Канади та окремих європейських членів НАТО. Водночас конкретні параметри цих гарантій, їхній практичний зміст і тривалість дії поки що залишаються недостатньо визначеними.По-третє, триває дискусія навколо ініціативи, яку вже близько року просувають Велика Британія та Франція, щодо формування коаліції охочих. Ідеться про можливе об’єднання військових сил, які могли б бути розгорнуті в Україні для підтримання безпеки та стабільності після досягнення угоди.Хоча європейські партнери заявляли про потребу в так званій американській підтримці, фактично це означало б зобов’язання США надати допомогу цим силам у разі можливого російського нападу. Наразі не до кінця зрозуміло, чи Вашингтон і європейські союзники достатньо чітко окреслили, якою саме буде ця підтримка на практиці.На мою думку, подібний пакет гарантій безпеки потенційно міг би стати достатньою основою для того, щоб Україна впевнено погодилася на врегулювання, без страху, що Росія використає наступні два чи три роки для переозброєння, відновлення своїх сил і нового нападу. Саме це є принципово важливим.Хочу зробити ще одне зауваження. Не зовсім зрозуміло, чому питання гарантій безпеки для України обговорюється із Росією. Логічніше, щоб це було предметом діалогу між США, Європою та Україною. Навіщо надавати Росії можливість фактично ветувати такі домовленості?І насамкінець, якщо Росія справді серйозно налаштована на угоду, яка забезпечить реальний і тривалий мир, постає просте питання: чому її мають турбувати гарантії безпеки для України? Такі гарантії набувають значення лише в разі, якщо Росія допускає можливість нового нападу в майбутньому.Але в будь-якому разі, ми розуміємо, що основні дієві гарантії - це готовність наших європейських чи американських друзів і партнерів вбивати солдат агресора в разі повторного нападу на Україну. Вбивати на полі бою на землі, або вбивати у небі. Це дуже проста формула, і ми розуміємо, що до цього надзвичайно далеко. Нам всі розповідають, що вони з нами.І ми розуміємо, наскільки ми у вразливій ситуації. Йдеться і про західне озброєння, йдеться і про фінансову частину, функціонування української держави. Але водночас ми усвідомлюємо, що правдиві гарантії полягають у тому, щоб ми стали частиною безпекової системи цивілізованого світу - Європейського Союзу, Сполучених Штатів, тобто щоб безпековий контур був замкнений, зокрема, і на Україні. От ви вірите в подібну модель і чи на неї би, на вашу думку, міг би погодитись Путін в силу своїх економічних проблем?Ми вже чули заяви російських посадовців, зокрема міністра закордонних справ Лаврова, про те, що Росія відкидатиме можливу присутність європейських сил на території України.Втім, ключове питання залишається незмінним: чи можливо спонукати Росію до справді серйозних переговорів, у межах яких вона визнає, що гарантії безпеки є критично необхідними, якщо Україна має погодитися на інші складові потенційної угоди.Щодо довгострокової безпеки України, я й надалі переконаний, що найсильніша гарантія полягає у поєднанні двох чинників. Перший — це велика, сучасна та добре оснащена українська армія, яка повністю перебуває під контролем України. Говорячи про сучасну армію, я не маю на увазі 40 чи 45 літаків F-16. Йдеться про сили, що мають у своєму складі сотні сучасних бойових літаків, зокрема F-16, Gripen і Mirage. Саме такі спроможності забезпечили б Україні справді надійний інструмент стримування, який залишався б під її повним контролем.Другим ключовим елементом у довгостроковій перспективі могло б стати членство України в НАТО. Це було б надзвичайно потужною гарантією безпеки та істотно знизило б ризик майбутньої російської агресії.Більше того, у Європі дедалі частіше визнають, що українські збройні сили сьогодні є одними з найбільших, найкраще підготовлених і найдосвідченіших на континенті, за винятком Росії. У цьому сенсі вступ України до НАТО означав би не лише отримання безпекових гарантій. Україна також стала б вагомим чинником зміцнення безпеки Європи та самого Альянсу.Американський воєначальник, генерал Бен Годжес, людина, яку я не звичайно шаную. Нещодавно в інтерв'ю зі мною він сказав, що він переживає, щоби Україну не намагались надурити. Я не дослівно, але цитую генерала Бена Годжеса. Він каже: "Задача будь-якого девелопера - укласти угоду. А от відповідальність за те, що ця угода потім не працюватиме, це вже має цікавити когось іншого". Ну, от я громадянин України, і я справді надзвичайно сильно переживаю, щоби проти нас не було задіяно якусь іншу хитру девелоперську схему. Тому що, коли ми говоримо про тиск, який згадує, наприклад, президент Дональд Трамп, ну, Трамп говорить про тиск на обидві сторони, на Росію і на Україну.Ми розуміємо, що Україна справді є вразливою, коли ми беремо, зокрема, і фінансову компоненту. Ідеться про наш бюджет, про наші зовнішні борги. Отже, якщо припустити поганий сценарій, наскільки серйозним може бути тиск з боку адміністрації американського президента і, якщо говорити про можливі наслідки цього тиску. Тобто це спроба спричинити, наприклад, до дефолту в Україні, якщо ми не будемо погоджуватись на різні умови, які які можуть бути неприпустимими для нас.Передусім я хотів би підкреслити, що саме в цьому, на мою думку, полягає одна з головних проблем і одна з причин можливих труднощів для американських посередницьких зусиль. І президент Трамп, і його переговірник Стівен Віткофф, схоже, передусім прагнуть досягнення угоди як такої. При цьому не завжди виглядає, що її конкретний зміст є визначальним елементом підходу.Для України ж вирішальне значення мають саме деталі. Зважаючи на те, що ця війна та будь-яке потенційне врегулювання матимуть глибокі наслідки для європейської безпеки, стабільності та, зрештою, для американських інтересів, параметри угоди не можуть бути другорядними.Мене часом дивують заяви Трампа. Кілька днів тому він висловив думку, що Владімір Путін нібито прагне укласти угоду і що тепер усе залежить від президента Зеленського. Втім, я бачу іншу картину. Протягом останнього року український президент демонстрував готовність розглядати надзвичайно складні й болючі компроміси заради припинення війни. Водночас я не спостерігав жодних співмірних чи справді значущих кроків із боку Росії.Саме тому мені незрозуміло, чому Трамп не говорить так само прямо про необхідність поступок з боку Путіна, якщо Росія справді зацікавлена в завершенні війни.Щодо американського тиску на Україну, я розумію бажання Києва підтримувати стабільну та конструктивну взаємодію зі Сполученими Штатами. Водночас показово, що після вступу Дональда Трампа на посаду у січні 2025 року Україна фактично не отримала нового фінансування від США. Усе озброєння, поставлене у 2025 році, було або забезпечене за рахунок європейських партнерів, або ж профінансоване та санкціоноване ще попередньою адміністрацією Байдена.Я не впевнений, що Трамп має справді потужні важелі впливу на Україну. Водночас, на мою думку, сам підхід до такого тиску є помилковим. Сполучені Штати мали б і надалі підтримувати Україну, зокрема через надання фінансової допомоги.Для України більш обнадійливим чинником є позиція Європи, яка нині значно чіткіше оцінює масштаб російської загрози та виявляє готовність діяти рішучіше. Європейські держави дедалі виразніше заявляють про намір забезпечити як військову, так і фінансову підтримку. Водночас, попри моє бажання бачити подібну роль і з боку США, поки що немає впевненості, що це відбудеться за адміністрації Трампа.Шановний пане амбасадоре, але ми розуміємо, що не давати гроші і забороняти іншим давати нам гроші - це різні речі. Єн Бжезінський, син Збігнєва Бжезінського, один з надзвичайно світлих і чесних американських розумів, сказав мені, що були сигнали, коли намагалися, так би мовити, заборонити європейцям фінансувати Україну. Я був вражений тим. Відповідно, коли я чую про те, що переговірні моменти можуть відкладатися на кілька місяців, ми розуміємо, що хтось розраховує, що наша погана, дуже важка, кривава ситуація в нашій державі може стати ще гіршою. І росіяни не дарма били по нашій енергетиці, і, можливо, ми з вами говоримо, в той самий момент вони готують черговий ракетний удар по об'єктах нашої цивільної інфраструктури.І, відповідно, через кілька місяців після того росіяни будуть готові всерйоз говорити. А можливо, у росіян є справді поганою ситуацією в економіці. У них є ракети для того, щоби вбивати нашу економіку і вбивати українців. Але в них немає економіки у самих у себе. Тобто їхня система може бути настільки хиткою, що може завалитися. От як ви наостанок оцінюєте цю непросту, криваву, драматичну дилему?Я вважаю, що дилема полягає в тому, що Путін досі переконаний у можливості досягти своїх цілей на полі бою. Складається враження, що він продовжує грати на факторі часу. У 2024 році ця стратегія була пов’язана з очікуванням перемоги Дональда Трампа на виборах. Із приходом Трампа до влади Путін фактично отримав те, на що розраховував, зокрема припинення американської військової та фінансової підтримки України.Схоже, що нині Путін і надалі дотримується тієї ж логіки, сподіваючись виграти час для продовження воєнної кампанії. В останні місяці ця кампанія дедалі більше спрямовується не лише на лінію фронту, а й на цивільні цілі, зокрема через удари по енергетичній інфраструктурі України та створення вкрай складних умов для життя цивільного населення.Якщо президент Трамп прагне досягти успіху в переговорах, дипломатія має супроводжуватися переконливим тиском. Такий тиск повинен впливати на стратегічні розрахунки Путіна. Існує кілька можливих інструментів, і один із ключових — подальше посилення санкцій. Світовий нафтовий ринок нині є значно м’якшим, ніж кілька років тому, що вже сприяє скороченню російських доходів.У цьому контексті саме зараз виглядає доречним посилити санкційний режим і ще більше обмежити доходи російського уряду від експорту нафти, які безпосередньо підтримують фінансування військових дій.По-друге, необхідно усунути наявні прогалини в західних санкціях, які досі дозволяють американським та європейським напівпровідникам і іншим високотехнологічним компонентам потрапляти до Росії. Згодом ці технології використовуються у виробництві сучасних систем озброєння, зокрема ракет.По-третє, вирішальне значення має скоординований підхід США та Європи. У грудні Європа намагалася, але не змогла досягти консенсусу щодо використання заморожених активів Центрального банку Росії. У цьому контексті я хотів би бачити більш активну роль Вашингтона у пошуку практичного рішення. Зокрема, можна було б розглянути альтернативні правові або фінансові механізми, беручи до уваги застереження, висловлені бельгійським урядом щодо Euroclear.Необхідний механізм, який недвозначно засвідчить, що заморожені активи Центрального банку Росії, потенційно у поєднанні з відновленою американською військовою підтримкою, можуть бути використані для допомоги Україні. Такий крок став би потужним сигналом для Путіна про те, що Україна матиме достатні ресурси для зміцнення своєї оборони упродовж наступних двох, трьох, чотирьох, а за потреби і п’яти років.У такій ситуації Путін мав би поставити собі запитання, чи справді варто продовжувати війну, в якій Росія щороку втрачає від 300 до 400 тисяч військових убитими або важко пораненими, досягаючи при цьому лише обмежених результатів на полі бою.Ключова думка, яку я вже неодноразово наголошував, полягає в тому, що посередницькі зусилля Трампа навряд чи матимуть успіх без переконливих важелів впливу. Це передбачає послідовний і відчутний тиск на Москву, який здатен спонукати її до справді серйозних переговорів — сигналів такої готовності з боку Росії ми поки що не спостерігали.