Пані Ларисо, дякую, що завітали. Рада бачити в цій студії. Про той квантовий стрибок, про який ми вже згадали. Це працює сукупно для нашої цілої нації, для будь-якої нації, чи теж може працювати з усім для кожної людини? От на вашому прикладі, для вас особисто як воно працює? Як собі даєте раду чотири роки повномасштабної війни? Жахливі новини, відчуття часто суму, часто відчуття того, що жити недобре.То правда. Це не найлегші випробовування. Це не найпростіші задачі. Це знаєте, як колись в школі у нас були просто домашні завдання, а потім завдання з зірочкою. То вже для тих, хто готовий до олімпіади. І зараз ось це завдання з зірочкою, як би це іронічно не звучало, стосується всієї нашої країни, не лише країни, але й цілого світу, зрештою. І тому відповідь інтегративна - це і для нації, і для нашого українського народу. Але це теж для кожного з нас у свій спосіб. Тому що ми маємо свою універсальну характеристику. Це там, де ми всі однакові. Але теж ми маємо свою унікальну характеристику, і кожен з нас має свої копінг-стратегії, свої способи подолання того, що означає перешкоди, труднощі й випробовування. Важкі часи формують сильних людей. І це правда. Ми маємо важкі часи вже ось чотири роки, якщо додати до того ще пандемію, якщо додати до того ще 2014 рік. Ну то ці важкі часи вже доволі давні. І чи сформували вони нас сильнішими? На щастя, так. Чому? Тому що ми знаємо про Збройні сили України, які мають тепер один з найефективніших бойових досвідів боронитися, захищатися, відбивати напади. Ми знаємо про те, що і наша медицина, і наші інші фахівці, які врешті решт отримали цей військовий травматичний досвід у зв'язку з тим, що це стало їхніми завданнями, можуть і мають чим тепер ділитися зі своїми зарубіжними колегами, які такого досвіду не мають. Ну, можна сказати про те, що це випробовування, і що це, не дай вам Бог жити в часи перемін. А можна казати, що якщо ми собі з цим зарадили, якщо ми собі з тим маємо конструктивні копінги, тобто подолання, то це робить нас і міцнішими, і впевненішими, і компетентнішими, і менш вразливими до таких випробовувань у майбутньому. Лариса Дідковська, фото: dzherelo.uaОт Ви досліджуєте, власне, Ви аналізуєте, що відбувається. Я пригадую, коли розпочалося повномасштабне вторгнення і тоді багато, кожен день ми знали по деталях щогодини, що відбувається, хто куди просувається. Ми знали точно за цілий тиждень, де яка ракета прилетіла. Тобто ця вся, весь цей масив інформації тримався в кожного в голові, бо це була просто величезна трагедія, більша, ніж все, що ми до того досвідчували, а наші західні друзі, ті, хто за кордоном був, вони не так болісно це переживали, зрозуміло, і вони, мені особисто знайомі розказували часто: "Кожна війна закінчується. Це ж не триватиме вічно". Я чомусь завжди собі якісь аналогії, паралелі проводила із Другою світовою війною. Шість років вона тривала і я з жахом думала: Боже, невже і ця війна може тривати так довго? Я ж цього не витримаю. Як це може витримати наша країна? Ми вже чотири роки в війні. Це дві третини того часу. Як, на якому етапі прийняття, сприйняття ми є? Чи ми вже сприйняли цю війну, вже осмислили її?Стрес має динаміку. Так, це перманентний стрес, який відбувається всі ось ці чотири роки, але починається він з фази фрустрації або тривоги, коли щось руйнується звичне і безпечне для людини, для країни, для будь-кого. І наступний етап є мобілізація там, де треба зосередити всі свої ресурси, сили, можливості на те, щоб з цим справитись, на те, щоб це подолати. Але ми живі істоти. І після фази мобілізації настає фаза демобілізації. Наші сили вичерпуються. Наші можливості обмежені. Нам, крім того, щоб бути дієвими, активними й спроможними, треба відпочивати, спати й бути інактивними. Тому, станом на зараз це справді ось ця така четверта фаза, третя фаза, вірніше, виснаження. Вона означає спад і психоемоційного рівня енергії людини, і втрати тих сенсів і тих якихось мотивуючих смислів, які раніше були дуже-дуже важливими й дуже-дуже такими заряджаючими наші дії й наші наміри, бажання, прагнення. Але будь-яка з цих фаз має свої переваги й теж має свої недоліки. Про недоліки я вже сказала так, це психоемоційне виснаження, це втрата сенсів, це депресивний емоційний настрій, це інактивність, відсутність бажань, відсутність спонук. Але що є в ній доброго? Добрим в ній є, наприклад, вибірковість, селективність. Ви абсолютно слушно сказали. Ми вже не відгукуємося на будь-який подразник. Ми маємо кожен у своїх ґаджетах локацію небезпеки і якщо це наш регіон, тоді ми правильно, прицільно дбаємо про власну безпеку. Якщо це нас безпосередньо не стосується, воно вже нас не заставляє ані боятися, ані напружуватися. Так, той потік інформації, який ми намагалися контролювати на початку, правда? Навіщо ми скролили ці стрічки? Навіщо ми в цьому всьому були максимально залучені, бо ми думали, що цей контроль дасть нам відчуття безпеки, конечності тих випробовувань і далі. Зараз ми живемо в невизначеності, і ця невизначеність вже стала лайфстайлом. Це такий вже спосіб жити в цій невизначеності. І тому контролювати будь-який подразник безсенсовно. І ось ця така адаптивність вона економить енергію, яку ми не витрачаємо вже на те, на що не варто її витрачати. Вона залишає пріоритети, які є найважливішими. Пам'ятаємо, коли люди рятували своє життя в перші тижні після початку повномасштабного вторгнення, вони не везли зі собою останні моделі своєї побутової техніки або якихось прикрас, або ще чогось. Вони брали саме те, що є необхідне для життя. А найбільше цінність в житті саме життя.Тому, оскільки воно триває, то ми навчилися його теж більше цінувати.Це теж Ви якось сказали про те, що в таких моментах іноді нам треба уподібнитися до тварин, тобто переживати момент зараз, тобто жити тут і зараз і не прогнозувати, не аналізувати, не думати наперед. І Ви власне кажете, що зараз варто трошечки зупинитися. Це той етап, коли зупиняються. А чи немає загрози, що це призведе до якоїсь такої інактивності, до того, що почнемо просто плисти за течією. От зупинилися, а так ніби добре балансуємо. Ну і це ж наслідки можуть...Ні. Тому і сказала слово селективність, тобто вибірковість. Ми просто не витрачаємо сили на зайве, ми не витрачаємо сили на все, що є подразниками, але залишаємо ті пріоритети і ті завдання, які є найважливішими. А ми зараз справді живемо проти вітру. Знаєте, коли ми йдемо за вітром, то вітер в спину і пришвидшує твою швидкість. Але коли проти, то він гасить твою швидкість. І ми продовжуємо йти. Але енергії на це витрачається більше, і тому її варто ощадити. На ось це я буду її витрачати, а на інше ні.Ми вже знаємо, що це стосується людей, кожного з нас. Так, що на те, як складеться наше життя, як ми будемо поводитися, як будемо сприймати все в дорослому житті, впливає наше дитинство.  Якими є наша мама, яким є наш тато. Чи можна оцей досвід конкретної людини перекласти на досвід нації? Якщо дивитися на українців, які мали якесь дитинство, коли та країна була теж в різних ситуаціях, і в нас дуже довго була і визвольна боротьба, ми дуже ефектно і ефективно вміємо виходити на Майдани, починати революції і казати: "Ні, нам не подобається, ми не будемо цього терпіти". Ірану так не вдається. Можливо, там інші обставини, але в нас вже кілька разів це пройшло за цю коротку незалежність тридцять п'ять років. Але коли доходить до наступного етапу, виявляється, що в нас на двох українців три гетьмани. Ми не можемо знайти спільної мови. У нас знову вилазить корупція, чергові скандали і все. І ми не можемо цю планочку подолати далі. Як нам зараз вийти на новий, наступний рівень, як в грі?Абсолютно правильно. І з одного боку, ми маємо чим гордитися. І така правда. Добре, у нас три гетьмани. Добре, в нас немає правової держави і всяке таке. І ми не маємо жодних підстав це заперечувати. Але в нас теж немає диктатури і в нас теж немає царя, і в нас немає імператора, і навіть гетьманів ми обирали. Так, це анархія. Так, це таке безвладдя, але воно не безвладдя зовсім. Але воно таке спеціальне. Тому що ось цей наш навик виживати - це також результат і нашої історії в тому числі. Наші сусіди праворуч розраховують на батюшку царя. Правда ж?  Це такий собі рабовласницький лад, тільки трохи апгрейд. Наші сусіди зліва мають правову державу, і в цій правовій державі є главенство права, так? Ну тобто ось Шенген, ось різні народи, різні країни, різні нації. Але всі вони керуються спільними законами, спільними правилами. Настільки, наскільки це можливо. Ми посередині - царів, імператорів ми виганяємо, Ви слушно кажете і про Майдани, і про революції, і про всі інші спротиви, соціальні спротиви. Втім, правової захищеної, прогнозованої, стабільної держави ми ще не збудували. І тому, на кого ми розраховуємо? На царя ні, на закон і право ні, значить, на себе. Хтось же має нас тримати на плаву, в тонусі вирішувати наші життєві труднощі. Якраз ось цей навик виживання, вміння розраховувати на себе. Дивіться, почалася справді жахлива інтервенція. Як організувались тероборони, як організувалися всі ці блокпости по всіх дорогах, найдрібніших. Чи це було тільки волею держави, чи це було там спеціальними соціальними службами, чи це було засіданнями парламентів? Ні, самі люди організували власну безпеку, тому бо вони вміють розраховувати на себе. Самі люди організували вийти на Майдан або зробити свою справу і поїхати додому, бо вони розраховують на себе. Чи йдемо ми в правильний бік? Сподіваюсь, що так, тому що, власне, соціально-визвольні революції по Європі попросту почалися значно раніше. Лариса Дідковська, фото: theukrainiansВласне, про ці європейські приклади, пані Ларисо. От ми, українці, дуже часто любимо списувати наші невдачі на нашу історію. А в нас було так. А ми довго воювали, в нас були визвольні змагання, ми не мали своєї державності. І тому нам зараз, в кінці двадцять першого, на початку двадцять першого століття, так, є важко.  Але є прекрасний приклад Німеччини, яка сформувалася в успішну державу. Так, це було кілька сотень років з величезної кількості князівств. Ми маємо прекрасний приклад сусідньої Польщі. Так, три рази розділили Польщу, але вони зуміли, об'єдналися. І зараз що? Це є та країна, яка в Європі, напевно, найуспішніша і найкраще інтегрувалася до Європейського Союзу. І це просто приклад для всіх країн. Невідомо, чи ще якась країна зможе зробити це краще, ніж вони. Що нам, українцям заважає зробити ось цей крок?Наша анархічність, яка, з одного боку, допомагає не мати над собою королів чи імператорів, чи царів і так далі, але, з іншого боку, не передбачає інтегрованості, не передбачає власне такої узгодженої підпорядкованості. І чи це, в принципі, можливо? Ну, я великий оптиміст і думаю, що так, але це вимагає більшого часу. Чому? Тому що приклади про те, що гуртом і батька добре бити, це теж наш приклад. Просто уряди бувають ті, які революційні і фактично це ті, які міняють режими, правда? Ті ж поляки. Спочатку був сантехник Валенса. Який що зробив? Зруйнував існуючий лад, правда, там соціалістичної Польщі і так далі, і так далі, очолив протести, очолив всі ці перевороти і трансформації. Але потім приходять консерватори, і консерватори це ті, які будують. Вони не вміють руйнувати, але вони вміють будувати. Нам бракує ось тих, котрі вміють будувати.Що робити, щоб вони в нас з'явилися?Дослухатися в першу чергу до авторитетів. Ну, наприклад, та ж Японія, яка ще в шестидесяті була країною поломаних велосипедів, правда, зараз найвідоміша, найзнаніша, найпрогресивніша, технологічна, найдосконаліша і сучасна країна. Але для своїх економічних реформ вони запросили царського професора Василя Леонтьєва, і він написав їм, як правильно це робити. Тобто, довіра до якихось фахівців, які можуть бути вже експертами в тому, в чому своїх експертів ми ще не маємо. І знову ж таки, трохи менше ось цієї такої, Ви цілком слушно казали, надії на когось. Тому що всі ці "Хто це зробить" або "Якось буде", або ще якісь такі інші наративи нашого фольклору, вони теж про те, що ми беремо на себе ту відповідальність, яку вирішуємо брати самі і не завжди беремо на себе ту відповідальність, яка є насправді потрібна і актуальна. І ось тут ця наша така, ну, можна сказати провінційність, можна сказати, така трохи більш, ніж належалося б, відсутність спільної такої цілі і мети надовго. Тому що зруйнувати це ненадовго. Зруйнувати це стільки, скільки доведеться. Будувати це довго. І ось тут таке очікування швидкого результату або очікування швидких змін і ну як би, або втома, або відмова від продовження цих зусиль - це теж частина нас і нашої історії.А ми готові так от взяти і когось запросити, хто краще знає, визнати? Ти знаєш краще, прийди, поможи, навчи, ми навчимося і будемо це робити. Ми завжди кажемо: в нас така ментальність, і ми все на це списуємо.Дивіться. Так, є те, що було нами і залишається нами. Ну, але, зрештою, Мойсей же для чогось тих чотири покоління водив по пустелі, щоб помер останній, котрий пам'ятає рабство. І навіть якщо ми говоримо про ось ці наші young generation, про покоління молоді, про покоління, там всі ті зет, міленіали і так далі. Ну вони ж теж відображають той час, в якому вони ростуть, формуються і взаємодіють. Тому зараз ці переміни, зараз ці трансформації відбуваються стрімкіші. Так, можливо, вони не всі прогнозовані і передбачувані, але те, що зараз зміни динамічніші, це очевидно. Чому? Тому що просто екстремальні обставини. А в екстремальних обставинах вони працюють як каталізатори. Ті процеси, які займали би природньо більше часу, навіть на те ж націотворення чи ще на щось, вони займають менше часу.Чи ми, українці, взагалі ідентифікуємо себе з Європою і з європейцями? Чи вважаємо ми себе європейцями? Чому я питаю? Навіть ми, журналісти, часто кажемо: "А ось в Європі так, а ось європейці кажуть так". І ми так ніби дистанціюємося трошечки. Кажемо, це вони європейці, а це ми українці.Відповідь теж дуже проста і дуже історична. Якщо інші країни є більш гомогенні по своєму географічному розташуванню і приналежності, то ми ж справді маємо цю західну частину, яка була фактично приєднана в кінці 1939-го року і потім ще чотири роки війни. І всі ці Львівщина, Франківщина, Хмельниччина, Волинь або Закарпаття, або так, як будь-які приграниччя, вони не мають тільки власної державності, правда ж? Тому що ці держави весь час туди-сюди посуваються і міняють людину, яка живе в цій самій території, в тому самому часі і місці, але вже є громадянином якоїсь іншої країни.  Натомість є східна частина, яка мала і зазнала лише двох трансформацій, правда ж? Спочатку це була Російська імперія, яка була домінуючою на території, там, центральної, східної і більшості відповідно частини України. Потім це став Радянський Союз, який також, зрештою, був імперією, яка також колонізувала тих своїх братніх 15 республік і так далі. Тому хтось з нас є більш національно свідомий, національно орієнтований, бо наша національна ідентичність була нашою опорою. Ти не міг опиратись на державу. Я завжди цитую Миколу Колеса, який говорив про те, що народився в місті Львові, прожив там майже все своє життя, ну, за виключенням навчань там, і так далі, і помер також. Але за той час він був громадянином шести країн. Тому національна ідентичність була чимось незмінним. І ти був українцем за Австро-Угорщини, ти був українцем за Речі Посполитої, ти був українцем під час Радянського Союзу. Це була твоя опора, твоя стабільність і твоя незмінність.  Це, напевно, те, що дозволило все-таки зберегтися українцям і досі це є наш стержень.Так. І зберегти цю національну ідентичність серед всіх цих буревіїв, серед всіх цих трансформацій і викликів реальності того часу. Натомість з там того боку ти спокійно залишався в тій самій імперії, з тою самою державною мовою, з тим самим насильницьким державним устроєм і якихось особливих змін тобі для того, щоб стати ось цим українцем переживати не довелося. І тому це трохи різна динаміка, тому що це трохи різний фундамент.  Але чи при цьому ми справді йдемо разом? Ну, Богу дякувати, так.А європейці вважають нас європейцями? Тобто як вони трактують українців?  Чи теж вони вважають, що ми є частинка тієї великої родини? Чи то такий молодший брат, може, навіть зведений, чи сестра, яких треба прихистити, бо виявляється, що вони класні і вони можуть, і вони нам взагалі потрібні, бо дивіться, і на економіку впливають нашу і воюють добре.На початку повномасштабного вторгнення вся Європа була максимально солідарна з нами. І фактично єдиний опозиціонер, який був контроверсійний до політики цієї солідарності, допомоги, спротиву, був тільки Віктор Орбан і Угорщина. Правда ж? Лариса ДідковськаНу, перші кілька днів то казали, що на нічого не світить. Перші кілька днів вони завмерли і казали, що росіяни дійдуть до Одеси, дійдуть і перейдуть Дніпро.То правда. Чому? Тому що вони насправді проєктують власний досвід. Якщо бути зовсім відвертими і чесними, за скільки часу пройшла німецька армія через всі європейські країни? За місяці.  Через Францію за місяць, через Польщу за три тижні і так далі. Чому? Тому що вміти виживати і вміти жити - це різні навики. І вміти виживати - це тоді, коли ти готовий до боротьби, до опору, до протесту, до незручностей, до виживання. Такий собі мазохістичний компонент, але в той же час компонент спротиву. А вміти жити - це тоді, коли все забезпечено, все передбачувано, все прогнозовано і війна навик вміти жити не формує. Навик вміти жити - це про мирний час.  А вміти виживати - це власне те, що на війні найдоречніше. І оскільки ми вміємо виживати, і всі наші голодомори, і всі наші попередні історії, так як ви кажете, цих буревіїв історії зі зміною держав, зміною союзників, нас навчили виживати, то в цьому наша основна різниця між нами і ними. Тому, з одного боку, це хтось не дуже зрозумілий, бо ми вміємо те, чого не вміють вони. Чому цей відомий жарт, який всі знають: "Так, НАТО, не бійтеся, ЗСУ з вами". Чи є там доля істини? Ну, та є. Тому що це правильний лозунг. Це добра політика пацифізму. Коли Європа сказала: "Ніколи більше!" Ми знаємо, який був часовий проміжок між Першою та Другою світовими війнами і який часовий проміжок від того сорок п'ятого до початку повномасштабного вторгнення. Абсолютно. Чому? Вони домовилися і виконали те, про що домовилися. Вони дійсно ні на кого не напали. Вони насправді ліквідували кордони. Вони створили Шенгенський союз. Вони інтегрували різні країни до одних економічних законів, до одних політичних законів. Вони продовжують домовлятися, у них є бюрократичні процедури на рівні ЄС і так далі, і так далі. Але це не означає, що наші сусіди зі Сходу мислять такими ж категоріями. І ми говорили, що Німеччина капітулювала і виплатила репарації контрибуції аж до 2008 року. Але це їхня концепція світогляду. Це їхня концепція моральна, це їхня концепція просто розвитку їхньої країни, або їхніх людей. У нашому випадку у нас, на жаль, такий собі межовий розлад між світом ось цієї колонізаторської імперської політики і світом ось цих таких прогресивних, рівних, демократичних цінностей свободи, незалежності і суверенітету. Тому чи хочемо ми туди? Ні. Весь наш опір, вся наша боротьба почалася з того, що ми хотіли до Євросоюзу, правда ж? Але чи це легко і просто, маючи на увазі східного сусіда, точно ні. І коли нам кажуть про те, що в кінці кінців ми стоїмо в цій черзі і на приєднання до Євросоюзу, і питання про натівського блок, і так далі, і так далі. Якби ми були зовсім іншими, якби ми були такими абсолютно інакшими, напевно, не було б їхньої згоди на наше приєднання.Ви згадували про те, що вони дотримувалися всіх цих домовленостей, які сформулювали, тобто був сформований новий світопорядок. У 1945 році були зустрічі, переговори і намагалися дотримуватися цих принципів. Зараз все це наш Схід, наш східний сусід знищив, зруйнував. Як це впливає на Європу? Не зруйнується, напевно, зруйнується, але якою мірою і як зміниться той новий світопорядок, яким він буде?Я думаю, що все, що робиться під час, власне, такої поляризації, тому що війна поляризує світ.Ось ми маємо, крім східного сусіда, ще такого дуже західного не сусіда, але знайомого друга, іноді партнера у вигляді Сполучених Штатів Америки і звідти теж часом такі дуже небезпечні речі звучать.Так, це правда. Це така гра. І ми на цій шахівниці точно не основні фігури, але ми також є її частиною. І яка ця партія в кінцевому підсумку буде і хто в ній виграє або програє, це, ймовірно, питання, на яке зараз не знає відповіді жоден з політологів або будь-яких аналітиків, тому що ці процеси насправді дуже-дуже багаточинні. Тобто, гарячих точок на планеті дуже багато в різних місцях одночасно. Зміни керівництва, лідерів, вождів. Всі ці захоплення венесуельського диктатора і так далі, і так далі.Все дуже швидко і дуже стрімко відбувається.Це дуже динамічно, це дуже стрімко. І тому я кажу це хіба що треба бути дуже переконливо віруючим у своє ясновидіння, насправді мало інтелектуальною людиною для того, щоб говорити, як щось буде в майбутньому. Тому що тих факторів, які на це впливають, занадто багато.Нам важливо бути зараз, можливо, не найголовнішими, але більш важливими, ніж ми зараз є фігурами на цій європейській шахівниці?Так, це правда. І тому навіть книга, яка носить таку саму назву, відома всім, називається "Брама Європи". І це було дуже вигідно - мати таку буферну зону між цим Wild East і ось цим спокійним, прогнозованим, захищеним правовими законами, верховенством права, інтеграцією в Європейський Союз. Але ми бачимо, що цієї буферної зони вже тепер не буде або її недостатньо в тому вигляді, в якому вона була своїми ресурсами. І тому консолідація європейських держав, консолідація європейських армій, консолідація європейських керівників буде визначальним питанням: якою саме буде ця брама Європи далі. Чи буде вона дійсно з цими їхніми дивізіями та їхніми охоронцями, які гарантуватимуть нашу безпеку, чи буде вона з якимись домовленостями або ще чимось, але не тільки за участю української армії, українського уряду, українського народу, а й точно за участю інших зацікавлених у цій власній безпеці та готових зміцнювати цю браму Європи. Чи вони б самі з цим впоралися? Ні. Більше того, вони цього і не заперечують. Тобто люди, адекватні, тверезі і володіють критичним мисленням,, вони дякують. Я пам'ятаю, наших близьких друзів, вони з балтійських країн, час від часу регулярно привозять до нас джипи, і все інше. Дуже розумні, дуже інтелігентні люди. І коли ми дякуємо їм за їхню допомогу, вони їдуть через Львів, їдуть далі, везуть всі ці машини і всі інші необхідні нам речі нашому війську. І ми щиро дякуємо і говоримо за їхню підтримку. Вони кажуть: "Це ми вам вдячні. Це ми можемо собі дозволити, і ми знаємо, що у нас поки є мир і спокій тільки завдяки тому, що ви робите це чотири роки. І тому це не ваша допомога, це наша вдячність за те, що робить Україна".Фактично, допомога самим собі. Я знаю пані Лариса, що і Ви особисто, і Український Вільний університет в Мюнхені дуже багато робить для того, щоби, власне, спілкуватися, пояснювати європейцям Україну і українців і як виглядає оця зараз співпраця? Чи є після чотирьох років війни, великої війни, повномасштабної війни, після понад одинадцяти років війни, яка розпочалася із окупації Криму і частини Донеччини, Луганщини, чи оце зацікавлення і потреба в розумінні, глибшому розумінні України і українців, цих процесів, які відбуваються? Чи є потреба в тому, щоби: "А давайте ми подумаємо, що можна ще зробити?" Чи це ви фіксуєте для себе? Хто приходить до вас, щоб поговорити, порадитися?Будь-яке суспільство має свої сегменти. І коли ми говоримо про людей, з якими ми спілкуємося, дійсно на рівних, розділяючи їхній інтерес і до нашої історії, і до нашої країни, і до наших зусиль в цій боротьбі, то це, як правило, дійсно розумні, освічені люди, які мають це критичне мислення. І, до прикладу, там минулої річниці, я виступала з доповіддю про українську ідентичність в Єврокомісії у Берліні. Тоді, коли була третя річниця повномасштабного вторгнення, ми регулярно проводимо мітинги української такої солідарності з демократичними цінностями, Ви абсолютно слушно кажете, Європейського Союзу, але теж з нашими закликами до боротьби, закликами до спротиву, закликами до протистояння і до допомоги. Український Вільний університет цього року святкував вісімдесятріччя свого перебування в Мюнхені. Дуже багато міжнародних асоціацій українських святкували своє вісімдесятріччя. Ми пам'ятаємо про цю американську зону покровительства і впливу або Радянський Союз, який забирав собі східну частину Європи. Ми мали вручення почесних докторів, що є традиційною, зрештою, нормальною процедурою будь-якого університету і ось від України почесного доктора цього року ми давали Блаженнішому Святославу, але від Німеччини це була Штрак-Ціммерман, пані, яка в Бундестазі і в уряді Німеччини відповідає за поставки зброї Україні. Це була щира вдячність цієї особи і теж щира вдячність прогресивної німецької спільноти нашому університетові за таке гідне і достойне визнання.  Її промовила лодаційна професорки університету, яка її представляла, і її промова з приводу нагороди і вдячності за отримане визнання. Вона була якраз про абсолютну солідарність і з нашими ідеями, і з нашими демократичними цінностями, і з гарантією підтримки нашої суверенності і незалежності. Ми знаємо про риторику Мерца, зрештою, і вона дуже відрізняється від риторики його попередників, правда ж? Щодо цієї підтримки і солідарності.  Але чи є при цьому, до прикладу, пацифістські мітинги німецького студентства? Не всього, не масові, не переважаючі, але окремі і локальні теж є, тому що вони вже не пам'ятають нічого, що пов'язане з  Другою світовою війною. Тому що те, що означало спокутувати і не повертатися, і не дивитися в той бік, з одного боку, воно робило свою добру справу, щоб це не було постійним почуттям провини і сорому. Але, з іншого боку, воно виховали те покоління, яке взагалі не знає, що таке війна, і не знає, яке це жахіття. Лариса Дідковська, фото: firtka.if.uaЩо з цим робити?І чи треба реагувати на оці мітинги, на ці акції?Чи треба пояснювати, як пояснювати, якщо треба?Абсолютно. Звичайна едукація, звичайне просвітництво, тому що навіть, до прикладу, та моя доповідь про українську ідентичність і про ось цю колонізаторську політику Росії ще з часів і Радянського Союзу, і попередньої Російської імперії, вона розплющувала їм очі.  Тобто ми не знаємо всіх подробиць історії наших інших країн-сусідів, навіть тих, котрі поряд з нами. Чому? Ми вчимо в школах свою історію. Ми вчимо своїх вождів, лідерів, персоналій і так далі. Чи знаємося ми достеменно на історії країни Румунія? Боже сохрани. Не тому, що це неправильно, а тому, що це не є тим, до чого нас готують. Або будь-якої іншої країни, не знаю Чехія, врешті решт, або та ж Польща, чи до кінця ми все про неї так дуже знаємо, хоча це прямо кордон в кордон. Тому їх можна зрозуміти. А ось російська пропаганда робила свою добру справу і всі ці байки про старшого брата і про цих "у края", і про те, що ця країна взагалі не існувала, і про Київську Русь, котра менше всього пов'язана з назвою Росія. Але так само, як з любою пропагандою, вона все одно формує думку. Вона формує якесь уявлення про те, про що ми не знаємо самі. І найголовніше наше завдання це про те, щоб протидіяти цим маніпулятивним технологіям впливу, щоб показувати, якою є правда. І слава Богу, ця правда потрохи стає, ну, такою відомішою, але чи треба докладати ще більше зусиль? Так.І Ви особисто, і університет, який Ви очолюєте, дуже багато робить для того, щоби популяризувати Україну, розповідати про Україну. Власне, оці зустрічі, які Ви проводите із політиками і з тими, хто впливає, хто може вирішувати про ті ж поставки зброї, про які Ви розповідали.Чи є у Вас співпраця із Міністерством освіти українським, можливо з іншими міністерствами, структурами? Власне, чи звертаються до Вас, щоб робити якісь спільні проєкти, більше інформувати ту ж Німеччину і інші європейські країни, школярів? Може, якісь курси впроваджувати додаткові, щоб Україна ставала зрозумілішою?Ми маємо регулярні кінопокази українських фільмів лауреатів, які висвітлюють проблему війни, які висвітлюють проблему тих подій, якими зараз наповнене наше життя. І туди також, звичайно ж, запрошуються і німецькі глядачі, і німецькі політики і так далі.  Ми маємо наглядову раду університету, яка складається з дуже статусних і дуже таких впливових німецьких осіб, ну чиновників там, колишніх прокурорів або актуально діючих політиків, або тих, котрі мають вплив на німецьке суспільство в тому числі. І ми проводимо теж багато культурних заходів, тобто конкурсів, мистецьких виставок, концертів. Також ми показуємо світові, показуємо тим, хто на них приходить, або тим, хто їх відвідує, якою направду є українська музика, якою направду є українська історія, якою направду і насправді є українська література. Ми маємо вже багато таких фанатів, які приєднуються до нас, будучи німцями, власне, відгукуючись на те, що вони побачили, відгукуючись на те, що вони почули. Чи проводяться ще якісь заходи? Думаю, що весь час я вже казала про ці регулярні мітинги, до котрих докладаються різні українські асоціації, спільноти. Наприклад, одна з таких, для мене дуже таких важливих значущих подій це щорічне відвідування українського цвинтару більш як за сто кілометрів від Мюнхена, де поховані наші остарбайтери. Там є сорок з лишнім могил. Це були дуже молоді люди. Але настільки важливо, настільки зворушливо виглядає ця пам'ять, бо цвинтар доглядається місцевими німцями, бо цвинтар підтримується в належному вигляді їхніми священниками. Щороку ця процедура виглядає дуже, дуже урочисто. Приїжджає місцевий німецький оркестр, місцевий німецький священик, місцевий німецький церковний хор і люди, які живуть довкола. І це вісімдесят один рік, тому що цей цвинтар був заснований в сорок четвертому. Це те, що німці, пані Ларисо, можуть бачити, коли Ви проводите різні акції, організовуєте людей. Ці мітинги, які відбуваються, демонстрації в Німеччині, які відбуваються в різних більших і менших містах. Це дійсно фантастичне явище і це чудово, що українська діаспора це і ті, хто багато років тому виїхав до Німеччини і це є люди різних професій, різних соціальних прошарків. Виходять в неділю. Здебільшого в неділю відбувається так по обіді. У той час, коли хотілося б відпочити, поїхати, вони виходять і продовжують нагадувати про Україну. Це дуже і дуже важливий момент.  Але є ще інша сторона і німці її теж дуже добре бачать. Коли є частина тих, хто втікав від війни. Але не всі втікали, бо дехто приїхав, тому що так співпало і це дуже гарна нагода вийшла. І так планував виїхати, дуумав, як це зробити. Чудова нагода. Мешканці Закарпатської, Львівської, Чернівецької, Тернопільської областей там, де, дякувати Богу, насправді зараз є трошки спокійніше переїхали, причому приїхали до Німеччини. Почалася весна. Поїхали в Україну на цей дозволений короткий час, скопали городи, посадили овочі. Вернулись в Німеччину. Влітку приїхали, зібрали частково врожай, щось попололи і знову поїхали до Німеччини. І німці це бачать, і вони це теж прекрасно аналізують. Особливо зараз, коли це вже триває стільки часу. Чи в них не виникає оцей такий дисонанс?Пам'ятаємо стару приказку про те, що гостям радіють двічі. Перший раз, коли приходять, але другий коли відходять. І істиною є та частина, яка справді рятувала собі життя. Це херсонці, харків'яни і врешті решт запоріжці, люди з окупованих територій, люди з абсолютно тотального руйнування. Втім, є інші мотиви, є інші люди, і ці інші люди справді відрізняються.  Цей двадцять четвертий параграф, а Німеччина має одну з найкращих соціальних програм захисту... Лариса Дідковська, фото: firtka.if.uaТому в Німеччину так багато людей їхало, їхало часом в Польщу, а звідти потім перебиралися до Німеччини, бо там були кращі умови. Дехто їх потребував справді, але не всі.Але не всі. І в цьому місці справді, це про відповідальність і про порядність. Тому що вони свою частину відповідальності виконують. І навіть коли наші, потім, закінчивши там ці мовні курси, які також є безкоштовні і працюючи, до прикладу, ті, котрі працюють, в тих пропозиціях, які пропонують job центри Німеччини, це не висококваліфікована робота, це не та робота, яка буде роботою твоєї мрії, тому що ти приїхав за військових обставин, ти приїхав рятувати життя і ти, очевидно, не оволодів мовою досконало або не готувався спеціально, щоб розмовляти німецькою. Тому ця праця низько кваліфікована, але вона тобі може бути гарантована, тобі її пропонують. Натомість чи багато є тих, котрі уникають будь-яких пропозицій, залишаючись продовжувати навчання мови, наприклад, не здаючи іспитів і так далі, і так далі, чи експлуатуючи цей двадцять четвертий параграф в той будь-який спосіб, в який це можливо? Так, на жаль, це правда.  І тому одна з таких відповідей, які дійсно дав job центр одній з наших таких, ось як ви кажете,інших потребуючих, не тих, які втікали, рятуючи своє життя, не тих, які втікали, зберігаючи там безпеку своїх дітей і своєї власної сім'ї, але тих інакших. Коли та пані була невдоволена тим, які роботи їй там пропонували і що вона могла мати, будучи в цьому job центрі, то відповідь, власне, німецького чиновника була дуже проста: "Ви їхали до нас рятувати своє життя чи робити кар'єру? Якщо рятувати своє життя, то ми вам це забезпечили. Але якщо ви робили кар'єру чи мали намір робити кар'єру, то ви не маєте права на двадцять четвертий параграф". І це те, що справді треба чесно визнавати.  Якщо ми рятуємо життя, то для того, щоб воно було врятовано, Німеччина виконала всі свої зобов'язання. Але якщо тепер ви зібралися використати їх для інших своїх цілей, то вона напевно не буде на це погоджуватися.Про порятунок життя. Деколи ми, будучи тут, в Україні, не розуміємо, що врятувати життя можна, не тільки сховавшись в укритті, не тільки втікаючи від російської ракети, "шахеда" чи ще чогось. Зрештою, дуже багато українців тут, в Україні, досі не розуміють, що є певний зв'язок між оцією російською ракетою, яка летить, російською мовою, культурою, поглядами, музикою, всім, що пов'язане із Росією. Один військовий, із Запоріжжя сам родом, сьогодні от на фронті. Він розповідає про те, що відбувається з жахом, і каже: "Добре, що моя дружина перейняла мою справу. У нас туристична фірма, і ось вона повезла зараз автобус із Запоріжжя з туристами до Львова, до Закарпаття і поїхали в Почаїв, зокрема". Військовий, який воює, він каже, що так, мене мобілізували, але я був готовий, це покликання, і ми будемо стояти до останнього. З однієї сторони, оця супер патріотична позиція, а з іншої сторони, і він це схвалює, його дружина везе автобус мешканців Запоріжжя в Почаїв. Чому так у нас відбувається?Дивіться. Є проста правда, яка дуже відома нам з дев'ятого класу школи, середньої школи. Умовні рефлекси гаснуть, але поволі. Чи можуть вони прямо відразу, завтра стати діаметрально протилежними? Очевидно, що ні.  Але чи, я вже сказала, чи йдемо ми в цей правильний бік? Найбільший доказ для мене був, коли ми писали диктант національної єдності і там же завжди показують різні міста, різні країни. І ось я запам'ятала виступ головного лікаря Дніпровського шпиталю, котрий сказав про те, а це схід України, це російська мова, це російськомовні школи, це діти, які не знали іншого ні вдома, ні в навчальних закладах, він сказав, що цілий їхній шпиталь на багато поверхів, весь персонал перейшов на українську мову дуже швидко, і ніхто нічого не змушував. І коли ми кажемо про цю лагідну українізацію, бо насилля викликає спротив і опір. А відповідь була дуже проста. Вони найближчі до фронту і до них привозять з серйозними ушкодженнями, це люди без свідомості, або люди в комі, або люди на операції. І коли він відкриває очі після наркозу і чує російську, він думає, що він в полоні, або що він у ворога. А коли він чує українську, він знає, що він на рідній землі. І ось така лагідна українізація, яка виявилася дуже стрімкою. І коли той же путлер очікував, що вийдуть зустрічати його з хлібом та сіллю і що він буде відбудовувати якийсь Радянський Союз, але в нас вже ціле покоління, яке одружилося, вийшло заміж, зробило дітей, тих, котрі не пам'ятають Радянського Союзу і не знають, що це таке. І якщо тобі, чоловіче, сімдесят плюс, то напевно, більша частина твого життя пройшла в тому Радянському Союзі. Але в нових генерацій це пожовклі фотографії зі старих альбомів. Для них воно не актуально. Нам треба просто дочекатися цих наших нових поколінь, які не пам'ятатимуть ні про цей братній, іронічно, російський народ, ні про всі ці російські літератури, мови і все решта.Але поки ми чекаємо і вирощуємо ці покоління, то відбуваються речі, які наші діти бачать. Бо інша зовсім є історія, коли в тилових навіть містах все одно з'являється, от, з однієї сторони, ми слухаємо російську музику і "а що, мова не має значення, а мова не винна".  Але чому ми маємо такий часом паскудний, таке часом паскудне ставлення до своїх же, до ветеранів, до військових, до вдів і до матерів загиблих військових? Чому ми чуємо слова: "А можливо, в тебе несправжнє посвідчення УБД? Я тебе туди не відправляв на фронт, що ти від мене зараз хочеш? А нащо цей пандус? Він зіпсує мені вигляд будинку". Чому це відбувається, якщо з мовою нам потрібен час, культурою і музикою російською, то чому немає цього розуміння, що ті, хто там, це вони захищають не себе, а нас із вами?Ну, по-перше, ми вже казали про це вміння розраховувати на себе. Ну, якщо я вирішую сам, якщо я покладаюсь на себе, то я так якби і не дуже рахуюся з іншими. І ми перейняли від світу індивідуалізму не тільки кока-колу і джинси, а і все решта також. І цього такого індивідуалістського і індивідуалістичного світогляду також стає все більше. Тоді мене не обходить те, що переживаєш або робиш ти мене, для мене важливо те, що є важливо для мене. Це теж треба мати на увазі як процес, який відбувається з суспільством. А з іншого боку, це такий собі інстинкт самозахисту або не найкращий спосіб обходитися зі своїм власним почуттям провини. Тому що ми знаємо і про провину тих, хто вижив, ми знаємо і про провину тих, хто ухилявся, або тих, хто не доклав зусиль до такої безумовної участі, правда, за нашу перемогу або до нашої боротьби. І тоді найкращий спосіб позбавити себе почуття провини - це звинуватити того, хто його у тебе викликає. І це старий спосіб, він добре працює. Тому це звичайний інстинкт самозбереження, і я звинувачую тебе для того, щоб ця провина не була моєю.Це такий український синдром на кшталт Вʼєтнаму. Ні, це психологічний захист.А ось про цей український синдром у нас буде чи вже є?Він буде, тому що він є обов'язковою складовою людей, які пережили і мають той досвід, якого не мають інші. Ми пам'ятаємо про об'єднання чорнобильців, правда? Ми пам'ятаємо про об'єднання воїнів-афганців там або будь-яких, або навіть тих же ветеранів Другої світової війни. Але цей бойовий досвід, він не просто робить з вас побратимів і союзників або однодумців, які це прожили разом або в однаковий спосіб. Але він також ніби ділить суспільство на таких і інших. А, на жаль, завжди пам'ятаємо це старе римське гасло "Розділяй і володарюй". І це гасло, де ми ділимо на свій і чужий, воно, з одного боку, природне, будь-яка система зрівнює на свій-чужий, всі монітори працюють, всі техніки, зрештою, якісь радари або ще там щось контролюють цей свій-чужий, тому що свій для мене такий, як я його можу зрозуміти, і він мені безпечний. А чужий це той, який інакший. І очевидно, що люди, які не пережили цього прямого бойового досвіду, люди, які були в цей час умовно в безпечних частинах країни, вони, з одного боку, повинні подякувати тим, хто заплатив своїм життям або здоров'ям і був, власне, на цій нулі або на цьому передку, де фактично відбувається боротьба за нашу незалежність, свободу, суверенність і просто право на життя. Але з іншого боку, чи означає це, що ці люди тепер можуть бути якимись особливо статусними, а всі інші повинні переживати свою меншу цінність? Ні, тому що фронт навколо, просто у кожного є своє місце максимальної ефективності. І навіть ті жінки, які поїхали на Захід рятувати життя дітей, тих, хто там на фронті воює, це теж їхній фронт, їм теж нелегко. Тому уникаємо будь-якого поділу, будь-якої поляризації, будь-якого протистояння. І пам'ятаємо, що це буде на шкоду нашим ворогам. Лариса Дідковська, фото: ufu-muenchen.deПані Ларисо, психологів зазвичай запитують про що? Розкажіть нам, підкажіть нам. Ми шукаємо щось світле, щось життєстверджуюче, нам потрібно. Де ми маємо це світле, життєстверджуюче шукати після чотирьох років повномасштабної війни?Ви знаєте, просто в радості буття. Я вже говорила про те, що найважливіша цінність для життя - саме життя. І наші воїни, і наші захисники йдуть на фронт не для того, щоб загинути. Вони йдуть для того, щоб, захистивши життя, повернутися живими. І відповідно пряме ставлення до реальної небезпеки втрати життя підсилює його значимість, підсилює його пріоритетність. Отже, жити в актуальності моменту ми про це вже говорили. Не ми перші, хто повинен жити частину свого життя в екстремальних обставинах. Але чи можна витримувати це? Ну так, з великим задоволенням або з посмішкою на губах, я думаю, що це буде не дуже адекватно. Я думаю, що виживати це все-таки не про велике задоволення, радість, щастя. Виживати - це все-таки про виклики і про напругу. І тим не менше прості радості, звичні радості, вітальні так звані радості, тобто життєві радості ніхто не скасовував. І тому, коли ми слухаємо весь цей гумор, якого зараз стало набагато більше, коли ми радіємо цим мемам. Чому? Те, що смішно, перестає бути таким страшним. Коли ми говоримо "кота на фронт із собою не беріть, вам там видадуть", про що це? Це про те, що і цінність близькості, і цінність прихильності, і цінність домашніх тварин, і цінність братерства, і цінність цієї солідарності світової та особистісної. І ще одна річ. Пам'ятаємо Хемінгуея: "У темні часи добре видно світлих людей, тому що темні стають ще темнішими, а світлі ще світлішими". Я свято переконана, що шалена вага тих світлих більша, ніж тих темних.