"Завгородній Богдан Володимирович звільнений з полону. Очікуйте на дзвінок від захисника найближчим часом", - з хвилюванням перечитує довгоочікуване повідомлення Лілія. Її чоловік після двох років і семи місяців у російській неволі нарешті повертається додому."Це було наче вічність", - каже вона.Лілія телефонує доньці. Поліні - п’ять. Востаннє дівчинка бачила тата, коли їй було два роки. "Я завжди казала їй: наш тато нас захищає. Він несе службу, обороняє нас. Це теж своєрідний захист", - розповідає Лілія. фото: Катерина ГалкоПоруч із нею - мама Богдана, пані Любов. "Ми просто приїхали. Думали, може хтось щось скаже. Він дуже довго був безвісти зниклим", - говорить жінка крізь сльози і зізнається: "Я думала, що не дочекаюся. У такій обстановці: стрілянина, стільки всього пережили й побачили".Несподівано телефон Лілії дзвонить. "Думав на твій день народження повернутися", - лунає з слухавки голос Богдана. "Це найкращий подарунок", - відповідає вона. фото: Катерина ГалкоУже за кілька годин Лілія та пані Любов зустрінуть Богдана біля автобуса. Їм навіть вдасться на мить його обійняти. Після завершення карантину чоловік нарешті повернеться додому.Пізніше Лілія скаже нам: "Він дуже змінився. Так неначе аж понижчав і худенький став. Але очі світяться. Думаю, від того, що вдома, що побачив рідних, що в нього є підтримка". І впевнено додає: "Ми всі разом - родина. Думаю, все буде добре".Тим часом журналісти оточують пані Тетяну. Вона ділиться радісною новиною: після 628 днів полону додому повертається її брат. 17 червня 2024 року він зник у Кринках. "Їх же на лодках туди переправляли і просто обстрілювали. Вони їхали і знали, що вони - смертники. Тому коли ми дізналися, що він полоні - чесно кажучи, ми були раді, що він в полоні, а не загинув", - говорить жінка. фото: Катерина ГалкоЗаповітне повідомлення Тетяна отримала дорогою до медзакладу."Ми почали кричати. Я завжди, коли ми тут знаходилися, чула емоції людей, коли вони отримують цю смс, і я не знала як я буду поводитись. Але тут було неможливо не кричати. Ми кричали так, що, мабуть, нас чули скрізь. Хотілося і хочеться розповісти про це всьому світу - що його звільнили і ми нарешті дочекалися".Біля входу до медзакладу гуртуються люди. Тут уже добре знають: кого і куди підвозитимуть, де краще чекати. Дорогою зустрічаю ще одну Тетяну.— Кого чекаєте? - запитую."Я вже дочекалася", - відповідає вона. фото: Катерина ГалкоЦього дня пані Тетяна зустрічає свого брата Дениса. Два роки він провів у російському полоні. Жінка каже, що чекала на нього ще від учора. Але раптом її голос змінюється: "Його чекаємо тільки ми - я, моя донька, мій син і мама. А тато… не дочекався. На жаль, тато два місяці тому помер".Біля медзакладу знову чути радісні вигуки. Цього разу - пані Наталії. Ми говоримо з нею одразу після дзвінка чоловіка Юрія, який 23 місяці провів у російському полоні. Юрій пішов захищати країну у березні 2022 року. "Учора я не дочекалася. Але зранку прокинулася і сказала, що сьогодні я маю обійняти свого чоловіка". Так і сталося. фото: Катерина ГалкоНаталія розповідає, що відчувала цей момент. "Я знала, що буде обмін. Пішла з роботи, прилягла трохи відпочити. І сниться він мені та каже: "Ти не хочеш поїхати на обмін? Мені треба, щоб ти мене зустріла". О 17-й годині це було. А о 21-й я вже сиділа в автобусі". Жінка не стримує сліз: "Мій чоловік - це мої крила. І я дуже радію, що мої крила повернулися до мене. Він - це мій мотиватор, моє життя, моя душа, моє все, моє сонце".Разом із Наталією приїхала її подруга Вікторія. Вона теж чекає. Її чоловік, Олександр Шевченко, перебуває у російському полоні вже 23 місяці. "Ми його чекаємо. Діти чекають. Учора дзвоню додому, а вони питають: "Мама, а ти нам везеш папу з полону?" Я не знаю, що їм відповісти". У Вікторії та Олександра - двійнята. Їм шість років. "Вони йдуть у перший клас. Так хотілося, щоб тато їх повів", - говорить жінка. А потім тихо додає: "Будемо чекати. Наступний обмін обов’язково буде нашим". фото: Катерина ГалкоСотні людей приходять на кожен обмін. Серед них - ті, хто точно знає, що їхні рідні в полоні. Ті, хто сподівається впізнати серед звільнених своїх зниклих безвісти. І навіть ті, хто не втрачає віри після статусу "загиблий".Більше року родина чекає на Олександра. "Він числиться загиблим, але ми не віримо", - каже його теща пані Юлія. Поруч стоїть син Олександра - Даня: "Тато дуже добрий. Він усіх любив. Він золота людина. Він все міг. Не вірю у те, що він загинув. Ніхто не вірить". фото: Катерина ГалкоРаптом розмови стихають. Ще здалеку чути гул автобусів. Люди починають кричати: "Вітаємо вдома!"З автобусів виходять звільнені військові. Починається метушня. Хтось плаче від щастя. Хтось піднімає фотографії. Хтось нарешті біжить обійматися. У натовпі плаче літня жінка. Один із колишніх полонених повертається до неї і каже: "Не плачте. Тримайтесь крепко. Тримайтесь і чекайте". Йому вірять усі. фото: Катерина ГалкоНатовп раптом розступається. Хтось біжить обійматися. Це зустрічають Ігоря Чеботарьова. Майже чотири роки він провів у російському полоні, розповідає його сестра Олена. Її чоловік Олександр - теж колишній військовополонений. У 2022 році вони разом обороняли Маріуполь. "Ми були разом на прориві. В полон потрапили під час прориву. Мене раніше поміняли. Я теж був у полоні 40 місяців", - говорить він. фото: Катерина ГалкоРодина каже, що ніби відчувала цей день. "Ще позавчора з’явилося передчуття. Ми приїхали. Посеред ночі сюди з Миколаєва приїхали. Думали, це, мабуть, Ігор приїде". Так і сталося. "Його вдома всі чекають: дружина, мама, племінниці. Усе місто".Обмін завершується за годину. Але люди не поспішають розходитися. Вони стоять біля вікон медзакладу і показують фотографії своїх рідних у надії, що хтось із звільнених їх упізнає. Іноді стаються дива. Цього дня хтось із військових упізнає Максима Синишина. Його сестра Лілія не стримує сліз: "Не було жодної звістки…" Натовп радіє разом із нею. Бо сьогодні пощастило комусь одному. А отже - колись пощастить і всім іншим.5 та 6 березня відбулися два дні великого обміну: 500 українських захисників та 2 цивільних повернулися додому. Від початку повномасштабного вторгнення вдалося визволити 6922 українців з російської неволі.