Він відклав на другий план успішну спортивну кар'єру, щоб допомагати українським військовим і рятувати від війни тварин. І хоч агресор напав не на його рідну Польщу, але він примчав в Україну просто з міжнародних змагань щойно дізнався про повномасштабне російське вторгнення і відтоді двічі на місяць разом з командою долає 5-6 тисяч кілометрів в обидві сторони, щоби привести на фронт усе чого там потребують. А вже на місці навчає українських солдатів бойовій медицині. Дорогою на фронт ще і відвідує притулки для тварин і розвозить туди гостинці для звірів, які постраждали від бойових дій. Його девіз: "На війні як і в спорті - треба боротися до кінця". Багаторазовий чемпіон Польщі і Європи та десятиразовий чемпіон світу із перегонів на собачих упряжках і сьогодні волонтер - Ігор Трач у нашій студії. Ігор Трач, фото: facebook/igor.tracz  Насамперед мусимо пояснити нашим глядачам, про що йдеться, що це за спорт — перегони собачих упряжок?Ігор: Це спорт, у якому людина входить у повний симбіоз із твариною. В цьому спорті ми є водночас і спортсменами, і тренерами. Це вид спорту, в якому ми разом із нашими собаками творимо команду. Цим спортом можна займатися в снігових умовах — так, як нам це асоціюється з фільмами Волта Діснея чи з книжками Джека Лондона, де на далекій Півночі хаскі тягнули сани з ескімосом.   На Алясці…   На Алясці чи десь на крайній Півночі. Однак сьогодні це виглядає трохи інакше.  Власне. Снігу немає…  Сніг теж буває, але небагато. Приблизно 20% наших перегонів упродовж року — це перегони на снігу. Натомість переважна більшість — це перегони на колесах, і собаки вже інші. Це не хаскі. Чому? Тому що хаскі — це була тварина, собака, який працював на далекій Півночі на довгих дистанціях. Я завжди пояснюю дітям так: якщо порівняти хаскі з автомобілем, то це буде Land Rover, який повільно, зате далеко усюди заїде й економно витрачає "паливо".А сучасний їздовий собака має дуже коротку шерсть, довгі лапи, він худорлявий, але надзвичайно сильний і швидкий. Це суміші німецьких лягавих із хортами. Це неофіційна порода, яка називається грейстер. І це собаки, які домінують у перегонах упряжок приблизно з 80-х років. Норвежці першими здогадалися, що цей тип собаки буде найефективніший для перегонів упряжок. Тож наші собаки зовсім не схожі на хаскі.Я знову ж таки пояснюю дітям через порівняння з автомобілем: ці собаки — це Порше (Porsche). Дуже швидкий, але потребує гарного догляду. Він не може спати на снігу, бо замерзне, і потребує багато "пального", бо витрачає багато енергії. Тому такого собаку треба годувати два-три рази на день і значно більше, ніж північного собаку, який не такий швидкий, зате економний.Отже, сучасний спорт перегонів собачих упряжок із нашими чотирилапими партнерами виглядає зовсім інакше. Ми вже не носимо хутро, а одягаємо обтислий спортивний одяг, щоб ефективно працювати разом із собаками. Якщо стартуємо на санях, то вони виготовлені з вуглецевого волокна, а не з дерева. А коли замість саней використовуємо колісне спорядження, це можуть бути гірські велосипеди або спеціальні візки на колесах.Цей спорт дуже розвинений і, всупереч уявленням, хоча й не масовий, але на міжнародних змаганнях і чемпіонатах світу виступають від 1000 до 1400 спортсменів із понад 40 країн світу.  Чи ви ще маєте час на цей спорт, якщо двічі на місяць їздите в Україну — туди й назад, а це щонайменше тиждень, плюс час на збори і пакування допомоги перед поїздкою.  Це складно, але саме спорт і собаки дають мені відчуття нормальності в цьому світі війни. Тому що уже чотири роки ми їздимо на лінію фронту. Не завжди я їжджу двічі на місяць — якщо не я, то їде моя команда. У середньому можна сказати, що один тиждень на місяць я в Україні, три тижні — вдома. Найважчою є підготовка до конвою, так ми називаємо ці виїзди, — вона забирає найбільше сил. А сам виїзд — це вже, як я кажу, "вишенька на торті": усе зроблено, запаковано, можна вирушати в дорогу.Спорт дає мені відчуття нормальності, бо я не зосереджуюся виключно на тому, що відбувається в Україні. Можу зайняти голову чимось іншим. Повертаюся до спорту, дбаю про свою форму, про форму моїх тварин, тренуюся з ними, беру участь у змаганнях, і далі стартую в найважливіших перегонах світу. Це така синусоїда: їду в Україну — важко; повертаюся — можу відпочити й тренуватися; знову їду в Україну. І так протягом усього року.Звісно, це впливає на мої спортивні результати — складніше досягати й утримувати найвищий спортивний рівень. Але це дає неймовірний копняк і багато енергії.  Тобто вам довелося вам відмовитися від речей, які для вас важливі, щоб їздити в Україну?  Так, звичайно. Довелося частково відмовитися від свого звичного життя, скоротити тренування з собаками, перенаправити цю енергію на те, що, на мою думку, зараз надзвичайно важливо — допомогу Україні.  А чи згодилися вам навички або спортивний досвід у ваших волонтерських поїздках в Україну?   Думаю, так. Побудова команди — а команда собак дуже подібна до команди людей. Для кожного треба знайти правильну позицію. Ми можемо не мати… Я завжди так кажу своїм спортсменам: не обов’язково мати в команді найкращих собак — треба вміти витягти з них найкраще.У нашій команді, у нашій фундації, є люди з різних країн. Є британці, звісно, поляки, є американці. Часом до нас долучаються німці та шведи. Дехто з них — спортсмени, дехто — колишні військові ветерани інших армій, а дехто — просто звичайні люди з вулиці, які захотіли долучитися. Кожен із них має свої відмінні якості. І я мушу якось керувати цією командою — і це дуже схоже на управління в спорті. А найважливіше — спорт навчив мене терпіння. Я займаюся цим видом спорту з собаками з 2000 року, тобто вже майже 26 років. Перші успіхи прийшли приблизно через 9–10 років. Нічого не відбувається одразу.Усе потрібно крок за кроком вибудувати. У моїй голові — спортивній голові, бо я з дитинства займаюся спортом — кожен конвой я порівнюю зі своїм стартом, до якого готуюся. Є етап підготовки. Я маю тренувати себе і своїх собак, підготувати спорядження, усе довести до ідеалу, щоб потім здобути якнайкращий результат на змаганнях і спокійно повернутися додому. Так само і з конвоєм.Потрібно підготуватися в різних аспектах — медичних, евакуаційних, військових — усе приготувати, безпечно спланувати. І успіх — це коли ми всі безпечно повертаємося до Польщі й доставляємо допомогу туди, де вона потрібна. Психологічно й ментально для мене це те саме, що здобути медаль на спортивних змаганнях. У моїй голові це абсолютно ідентична схема.  У березні 2022 року ви вперше поїхали в Україну. Як це почалося? Чому? Адже ви мали своє життя: вільний час, своїх собак, перегони, подорожі по всьому світу, багато знайомих серед спортсменів, зокрема й російських — про це ми сьогодні ще поговоримо.  Щоб почати цю тему, мушу почати з Росії. Тому що… Беручи участь у перегонах, я змагався й навчався разом зі спортсменами з різних куточків світу — від Америки до Росії. мої друзі з росії… Приблизно в 2012–2014 роках я дуже часто їздив на північ Росії. Я навчав там своїх російських спортсменів, моїх друзів. Працював там тренером у цьому виді спорту, приїжджаючи на два, три, чотири тижні, а потім повертався до Польщі.  Якщо я не помиляюся, вам навіть пропонували залишитися, отримати російський паспорт…   Так… міністер…  і залишитися й виступати за росію.  Так-так! У 2013 році мене запросили на зустріч до міністра спорту Північно-Західного федерального округу Росії. Під час довгої розмови, вітаючи мене зі спортивними результатами, він прямо запитав — це мене спантеличило, я був дезорієнтований — що Росія має зробити, щоби чемпіон світу наступного року мав російський паспорт. Я перевів усе на жарт і сказав, що маю польський паспорт — одного мені достатньо. Потис йому руку — і більше ми не бачилися. Ігор Трач, фото: facebook/igor.tracz  Чи думали ви потім про цю пропозицію? Можливо, шкодували, що так швидко відмовилися?  Спочатку — так. Думав: дідько, можливо, можна було якось домовитися, щось придумати. Тоді я вважав росіян своїми друзями, бо не мав із ними жодного негативного досвіду — окрім історичного, звісно. Моя бабуся, прабабуся, вся родина розповідали, якими жахливими були росіяни під час війни, але це були історії з книжок і розповідей.У 2005–2015 роках я не мав жодного негативного досвіду з росіянами — усе було добре. Після 2014 року контакти почали псуватися. Мене після 2014-ого року перестали запрошувати до Росії. Так само й до Білорусі, бо там я теж проводив тренувальні табори для спортсменів із собаками.   А чому перестали запрошувати?  Я не знав. Тепер, з перспективи часу, розумію, що змінилася внутрішня політика цих держав —бо це вже було після анексії Криму. А на початках я ще не до кінця розумів ці зв’язки.У 2019 році я ще раз поїхав на перегони до Росії — і після цього вже жодного разу. І ось 2022 рік. я… Мушу сказати, що я добре знав росіян. Вони приїжджали до мене в Польщу, тренувалися в мене, спали в моєму домі. Я їздив до них. І ось 24 лютого 2022 року. Я в Норвегії на чемпіонаті світу. Разом із нами є росіяни. РОсіяни, котрі разом з нами стоять на старіті, вони змагаються з нами.  Ми розмовляємо про те, що сталося. Спочатку вони все це переводили на жарт і казали, що це дезінформація, телевізійний фейк, що це неможливо. Спершу ми теж, перебуваючи в Норвегії, не до кінця розуміли, що відбувається.  Звідки ви тоді черпали інформацію?  Лише з інтернету. Тільки інтернет і розмови.   Польське телебачення? чи ще якесь?  Міжнародні медіа.На чемпіонаті світу в Норвегії була спільнота щонайменше з понад тридцяти країн. Я пам’ятаю, що кожна нація обговорювала це. Це не було так, що когось із Америки, Канади, Південної Америки чи Іспанії це не цікавило. Кожен того дня… всі говорили про те, що сталося в Україні. І всі запитували росіян: що відбувається? Чи знаєте ви щось більше? Вони казали: "Ні, це точно фейк, це якась дезінформація, це не може бути правдою". Але минув день — і ми вже знали, яка правда. Наступного дня після змагань я сів на пором і поплив до Польщі. По-перше, іншої можливості в мене не було, я відчув певну слов’янську солідарність: мого сусіда атакували росіяни. Треба щось робити, треба якось допомогти.  А вони кажуть, що вони — теж слов’яни. Що ми — одна родина, брати.   (сміється) Нехай говорять. У будь-якому разі я зробив те, що міг у той момент: написав у своїх соцмережах: я бачу, як українці цілими сім’ями з тваринами тікають до Польщі. Я вже пливу поромом до Польщі. У мене є автомобілі та причепи для перевезення тварин, тож можу поїхати на кордон. Пам’ятаю, як написав: я не можу ризикувати, заїжджаючи в зону війни, але поїду на кордон і допоможу з евакуацією людей. Можу забирати сім’ї, дітей, людей, собак, котів — усіх, хто захоче, і розподіляти їх по Європі — туди, куди вони захочуть виїхати. І ми так і зробили.Але того самого дня, коли я лише опублікував цей допис в соцмережах, мої так звані — тепер уже в лапках — "друзі" з Росії розмістили моє перекреслене фото з написом "Чемпіон світу — фашист" на російській платформі ВКонтактє.І лише троє людей із десятків моїх знайомих у Росії до сьогодні кажуть мені, що я роблю добру справу, що вони підтримують те, що я роблю для України, і що вони — оці три відсотки чи п’ять, ми не знаємо скільки — така мала кількість людей не може протистояти Путіну. А понад 90% моїх так званих знайомих з росії почали обзивати мене фашистом, перевчати мене історії. За один день їхнє ставлення до мене змінилося на 180 градусів.  Як ви на це відреагували?  Злість. роздратуванням, навіть люттю. Я думав: як так можна? Вони спали в моєму домі, їли за моїм столом, ми разом подорожували світом. Це були не якісь, перепрошую за вислів, люди з глухої Чукотки, Сибіру чи Камчатки — неосвічені чи неграмотні. Ні, це були освічені люди з Петербурга й Москви, які говорили кількома мовами, люди, котрі подорожували зі мною світом, були в різних закупках і знали різні народи. Теоретично вони мали відкритий розум. І попри це вистачило одного дня, щоб вони змінили ставлення до мене й почали обзивати фашистом. Із 90% із цих моїх знайомих з росія я розірвав контакти. Це був перший імпульс допомагати Україні. Перший виїзд був на кордон, а кожен наступний — уже безпосередньо в Україну.  Повертаючись до історії про реакцію росіян. Нещодавно ми дивилися Олімпійські ігри в Італії. Ви як спортсмен і людина зі спортивного середовища маєте свою думку про те, що відбувалося. Чи чули ви про українського скелетоніста Владислав Гераскевича? Він зворушив не лише Україну, а й увесь світ. Олімпійські ігри — це місце, про яке кожен спортсмен мріє із дитинства. Така можливість випадає один, два, максимум три рази в житті, бо Олімпіада відбувається раз на чотири роки, а спортивна кар’єра на піку дуже коротка. І що він робить? Він ризикує цією можливістю. Розуміє, що може втратити шанс виступати на Іграх. Але він одягає шолом із зображенням українських спортсменів, яких убила росія і росіяни. і так декларує свою позицію. Міжнародний олімпійський комітет заборонив виходити на старт у цьому шоломі. Але Гераскевич не відмовився від наміру. Він одягнув цей шолом знову і прийшов у такому спорядженні на тренування. За це його дискваліфікували від участі в змаганнях.  Що ви про це думаєте?  Я думаю, що це важливіше, ніж здобути медаль. На його місці я вчинив би так само. Зрештою, коли почалася повномасштабна війна, я написав, що не стану на лінію старту з жодним росіянином на жодних змаганнях. І не відмовлюся від цих слів доти, доки ця війна не закінчиться. Ми можемо повернутися до спортивної конкуренції лише після завершення війни — не зараз.Якби трапилася така ситуація, що федерація, до якої я належу в перегонах собачих упряжок, допустила росіян до старту (а в нашому спорті їх також відсторонили), я б не поїхав на ці змагання і не стартував би.  А що ви думаєте про українських спортсменів, які тепер виступають під прапорами інших держав, інколи навіть під російським? Що би ви їм сказали? Наприклад, Софія Лискун, яка народилася в Україні й у грудні 2025 року офіційно змінила громадянство на російське і тепер на змаганнях виступає за росію.  Мені дуже важко оцінювати це з позиції поляка. Про це варто запитати українця.  Але ж ви понад 10 років тому відмовили росії, коли ще не було війни.   Тобто я б ніколи такого не схвалював… тут навіть нема про що говорити… для мене це зрада батьківщини, зрада країни. Отже, виходить, що вона ніколи не почувалася українкою, вона просто росіянка, яка жила в Україні з українським паспортом. Ну то так виходить, якщо вона так себе повела.Бо ми ж не знаємо причин, чому вона так вчинила — її змусили? Ні. Її примусили змінити громадянство? Ігор Трач, фото: facebook/igor.tracz  Мабуть, ні.   От власне — мабуть ні. Отже, вона сама ухвалила таке рішення, свідомо, тому зрозуміло, на чиєму вона боці. Війна — це такий період, такий час, коли ми не можемо вдавати, що ми — нейтральні. Я кажу так полякам, які цього не розуміють. Бо такі поляки, звісно, теж є. Я кажу, що це період, коли ніхто з нас не може стояти посередині. У житті є моменти, коли треба ухвалити рішення. Протягом 10 років моїм спонсором була одна велика польська, найбільша польська компанія на ринку товарів для тварин, яка виробляє корм для тварин. І в серпні минулого року після 10 років співпраці вони розірвали зі мною контракт.   Чому?  Тому що я не змінив своєї поведінки й надалі допомагаю Україні, показуючи це в соцмережах. А це трохи суперечить їхній позиції аполітичності й нейтральності — і зі мною розірвали контракт. Польська фірма після 10 років співпраці з чемпіоном світу в цій спортивній дисципліні. Забагато війни в моїх соцмережах і замало обіймів із собаками. На жаль, я автентичний і показую те, що роблю. Тобто я на війні, повертаюся з війни, їду на перегони.Їм заважало те, що я показую в соцмережах те, що ми робимо, що допомагаємо.   А як ця фірма представляє свою позицію щодо війни?   Вона повністю нейтральна. Узагалі не висловлюється ні з якого питання й не хоче. Мені це не подобається, я цього не підтримую й не хочу мати нічого спільного з такими компаніями чи структурами, бо це таке перестрахування.Це спроба бути нейтральним, щоб у майбутньому, бува волосся з голови не впало й щоб можна було далі отримувати прибутки. А що було б, якби Росія все ж виграла цю війну й захопила східноєвропейський ринок? Наприклад. Їм треба залишатися в бізнесі, треба заробляти гроші. Тож усе зрештою крутиться навколо грошей і влади.   Тобто бізнес — не про всіх кажу, але є випадки…  так, звичайно, в цілій Європі, у всьому світі.  …бізнес вважає, що спорт поза політикою?  Мені теж дорікали, що як я спортсмен, не повинен мати власної думки, не повинен висловлюватися, а лише займатися спортом. Але я насамперед людина, а спортсменом є принагідно. Так само принагідно я волонтер. Тож я маю свою думку на певні теми й не буду її приховувати.  А як ви вважаєте? Чи можуть бути ситуації, коли спорт поза політикою? Коли спорт окремо?  Так, якщо ми говоримо про вибори в конкретній країні, якщо говоримо про рейтинги тієї чи іншої партії — у таких "м’яких" питаннях можна вважати, що це не політика. Хто правіший, хто лівіший. Але коли йдеться про війну, про терор, про вбивства — як можна бути нейтральним? Тут для цього немає місця.На мою думку, можна було б, як під час Другої світової війни, не організовувати Олімпіаду й почекати, поки закінчиться війна, а тоді її провести. І тоді все було б ясно.  А що кажуть ваші знайомі, родина, колеги про вашу позицію? Можливо, кажуть, що не треба було так багато писати у Facebook, не треба було так висловлюватися? Чи кажуть таке?  Так, є такі люди, які так кажуть, але я з ними не підтримую контакту. Тож можу прямо сказати, що війна очистила моє середовище. Війна в Україні — і через те, що я проводжу тут багато часу.   Польське оточення?   Моє коло знайомих. Чи це поляки, чи люди з інших країн — ті, хто мав іншу думку з цього питання, вже не є моїми друзями, не є в моєму оточенні. Я співпрацюю з людьми, які здатні принаймні зрозуміти те, що я роблю. Якщо можуть допомогти — чудово.Війна показала мені… Завдяки війні… як страшно це звучить — краще сказати через війну я пізнав найпрекрасніших людей у світі й найгірших. Війна показала мені абсолютно крайні людські риси. Вона не зовсім чорно-біла, я це розумію, але крайнощі тут жахливі.  Як ви думаєте, як в одному світі, в одному суспільстві можуть співіснувати такі речі, як спорт, перегони собачих упряжок, де люди співпрацюють із тваринами, і водночас — вторгнення однієї країни в іншу, вбивства, коли люди — росіяни, бо зараз говоримо про них — поводяться гірше за тварин, тому що вбивають не для того, щоб вижити, а заради розваги чи щоб захопити чужу землю, чужі речі, будинки своїх сусідів?  Багато років тому я думав, що таке не трапиться , що це неймовірно — XXI століття, які війни? Десь там якісь локальні конфлікти в Африці, у так званих країнах третього світу, далеко. Добре, був Ірак, був Афганістан, але це було далеко від нас, від нашої цивілізації, про яку ми говоримо — Європи. А проте це сталося.Як мало потрібно, як повторюється цей історичний сценарій. Я в Польщі зараз почуваюся — звісно, лише зі знань з історії — ніби у 1939 році, перед самим початком війни. Наче це 30-ті роки, коли фашизм починав розбудовуватися у світі, передусім у Німеччині. І тепер подібні процеси відбуваються в Росії, подібні явища спостерігаємо навіть у Сполучених Штатах. Крайні праві сили приходять до влади — це дуже небезпечно.Ми перебуваємо у дуже складному історичному моменті. Попри те, що маємо таку розвинену технологію, стільки розумних людей у світі, виникає питання: як так сталося, що маємо стільки розумних вчених, істориків, професорів — а керують нами такі божевільні?І по один, і по другий бік цього океану. Я до кінця не можу цього зрозуміти — просто адаптуюся до ситуації, бо повністю вплинути на неї не можу. Або ж мій вплив невеликий. Я можу хіба-що допомогти. Я завжди кажу, що наша допомога — це лише зернятко в усьому цьому. Так, це тільки зернятко, але якщо кожен із нас дасть по одному зернятку — цього вже буде багато. Ось на це ми маємо вплив.  Ви перебуваєте в багатьох середовищах: серед спортсменів, серед українських військових, серед волонтерів із Польщі, а також зі США, Великої Британії й України. Чи говорять вони про це? І що саме кажуть? Ці думки про війну однакові в різних середовищах, чи відмінні?  Серед тих людей, які залучені до допомоги Україні, незалежно від того, з якої вони країни, у всіх нас однаковий підхід і однакова думка. Чи це американець, британець, німець, швед, поляк чи українець — ми всі думаємо однаково. А ті, хто має іншу думку, не допомагають. Хіба що допомагають заради бізнесу й грошей. Ігор Трач, фото: facebook/igor.tracz  Повернімося до моменту, коли ви поверталися з перегонів із Норвегії до Польщі й написали допис про те, що можете евакуювати людей і тварин. Чи правильно розумію — саме тварини мотивували вас почати допомагати?  Так.   Не люди. Тварини!  Так. Тому, що я знаюся на тваринах. Я працюю з ними 25 років. У мене є своя зграя з 12 собак, це частина моєї родини — від цуценяти до останніх днів життя. Тому на тваринах я знаюся, знаю, як їм допомагати.На людях трохи теж знаюся: я працював із важкою молоддю, багато років мав альпіністську фірму, працював із військовими, навчав солдатів альпіністських і скелелазних технік — різних військових у нашій країні. Я мав різний досвід. І на початку війни цей досвід справді згодився.Але почали ми з допомоги тваринам, бо це було для нас найпростіше. Те, що я спортсмен у цій дисципліні, теж допомогло — мене знають люди в цьому середовищі по всьому світу. Коли я написав у соцмережах, які в той момент дуже допомогли, що їду допомагати, люди з усього світу одразу почали надсилати корм і ліки для тварин. Я сказав: добре, я це повезу.Переломний момент настав, коли шведи… перепрошую, голландці надіслали нам фуру корму. Я сказав: в мене вдома не поміститься. Тож треба було діяти серйозно. Добре — орендуємо склад.   Фура корму — на скільки часу і для якої кількості тварин цього достатньо?  Так, це приблизно 50 палет, близько 26 тонн.Можна було б завезти це одразу, але ми протягом року систематично перевозили його в Україну. Наш девіз такий: ми передаємо допомогу безпосередньо в руки тим, хто її потребує. Ми не залишаємо її на складі під Львовом чи в Києві, бо не знаємо, коли й до кого вона дійде. Ми робимо це напряму.Їдемо до конкретного притулку для тварин, який знаємо, до ветеринарної клініки або до якоїсь бабусі, яка має кількох собак і котів і не має грошей, щоб їх прогодувати. Або, як останнім часом, їздимо безпосередньо до військових — на їхні позиції.Ми перевозили цей корм систематично — по два-три автомобілі. У перший рік війни така була залученість у Європі та в польському середовищі, що ми могли відправляти одним конвоєм шість-сім машин — бусів, пікапів із причепами.   Але це був не лише корм? Було ще щось…  Ми почали з корму. Але минув місяць… другий… третій. Відновилися мої старі військові контакти. Люди почали допомагати нам військовим спорядженням: хтось дав шолом, хтось бронежилет, хтось форму, хтось спальний мішок.Зараз, після чотирьох років, можу сказати, що вже тривалий час маємо угоду з Міністерством оборони Великої Британії. Раз на два місяці ми їздимо до Лондона й отримуємо спорядження для військових. І це дуже важливо — ми самі вирішуємо, куди воно потрапить.Британці дуже мудро підходять до допомоги — вони знають, що ми добре орієнтуємося на місці, тому саме ми визначаємо, кому це передати. Ми шукаємо невеликі підрозділи, роти, батальйони або навіть маленькі групи солдатів, яким чогось бракує, і "латаємо дірки". Одні отримають бронежилети, інші — медичне обладнання, хтось — ноші, хтось — форму.  А звідки ви знаєте, куди саме це має потрапити, хто потребує? Це все через особисті зв’язки?   У Польщі це називають "сарафанне радіо". Особисті зв’язки й довіра, які вибудовуються місяцями й роками. Якщо сьогодні мені хтось подзвонить, а я його не знаю — я до нього не поїду. Ми мусимо його перевірити. Ми не знаємо, хто це, як він працює, де служить.   Як ви перевіряєте?  Через інші військові контакти — знайомий знайомого, командир, полковник, офіцер.Чи це розвідка, чи ЗСУ, чи поліція, чи навіть пожежна служба — от зараз ми якраз готуємося передати велику пожежну машину для мера Херсона, для херсонської пожежної частини. Нам також вдається передавати автомобілі, медицину, навіть різдвяні подарунки для дітей.Ми якраз повертаємося з України — ми залишили 55 генераторів для різних потреб: і для цивільних, бідних родин, і для військових.Отже, допомога досить широка. Але це не фури. Це машини. один, два, три автомобілі — проте дуже прицільно й точно спрямовані.  Тобто може бути компанія, яка надсилає цілу фуру корму, щоб безкоштовно годувати тварин протягом року, бо вони цього потребують, а є компанії, які розривають із вами співпрацю після 10 років лише тому, що ви забагато говорите про війну.  Так. Як мені написали в листі, після якого розірвали нашу співпрацю, мій імідж уже не такий "теплий" і більше не асоціюється з любов’ю до тварин. Ось, цитую.  Отакої. Тобто ви рятуєте тварин на фронті, голодних тварин, і тому ваш образ уже не такий "теплий"?  Бо іноді я публікую фото, а на задньому плані видно вибух. Іноді я у формі, у шоломі й з автоматом. Іноді на світлинах зі мною військові. Але така правда. Війна не яскрава й не "цукеркова", як комусь могло б здаватися. Вона така, яка є. І ми показуємо те, що бачимо, з чим стикаємося.В одному конвої я тільки з військовими — у формі й бронежилеті. В іншому — я з тваринами, і тоді мені не потрібні ні бронежилет, ні шолом. Усе залежить від того, куди і з якою місією ми їдемо.  Ви добре знаєтеся на тваринах…  На своїх. я завжди кажу: на своїх.   Ви розумієте поведінку тварин, намагаєтеся зрозуміти, що вони хочуть сказати.   намагаюся зрозуміти  Адже вони не можуть говорити людською мовою. Що хочуть сказати нам ті тварини, які щодня бачать, чують, переживають вибухи, отримують поранення і гинуть від уламків через російську агресію?  Можливо, це комусь не сподобається, але це порівняння з моєї емпатії, а не зі злості. Поблизу лінії фронту, там, де люди й тварини пережили дуже багато, вони поводяться однаково. Вони шукають контакту. І немає різниці, людина це чи тварина. Вони шукають контакту, близькості, будь-якого зацікавлення ними і будь-якої взаємодії.Тварина буде тертися об ноги, просити ласку, дотик. Літня бездомна або майже бездомна й голодна людина поводиться дуже схоже. У цих крайніх проявах немає різниці, бо ми теж ссавці, теж тварини — значно розумніші за собак, але в ситуації загрози й травми поводимося однаково. Тут починають керувати інстинкти.  А як ви реагуєте? Ви ж теж людина, маєте емпатію, почуття, коли хтось приходить, плаче, просить обійняти?  Буквально так само. Нещодавно була ситуація: літній чоловік обіймав мене, бо ми привезли йому генератор, і не хотів відпускати. Він постійно розповідав про своє життя, про минуле, бо йому просто не було з ким поговорити.А в іншому селі собака не відходив від нас, постійно тримався біля ноги, ніби просив, щоб ми його забрали. Я багато разів забирав тварин зі сходу України на захід. У перші місяці війни нам навіть вдавалося вивозити поранених тварин, не мені судити, чи вони отримали травми випадково, отож, ми таких тварин вивозили до Польщі на операції.Були собаки з відірваними лапами. Ми доглядали їх, давали ліки, ставили крапельниці, перев’язували рани й перевозили до Польщі, до клінік, які погоджувалися їх лікувати.  В яких населених пунктах це було? Наскільки близько до фронту? До обстрілів і вибухів.  В різних місцях.   А ця історія з псом, котрий…  То були околиці Харкова — це притулок, в якому були собаки, яких обстріляли російські гради. У місті Оріхів і під Роботиним на запорізькому напрямку — там зграї собак ходили за нами, ніби були нашими завжди, тільки тому, що ми дали їм якийсь корм.На куп’янському напрямку військові казали: "Ігорю, привези трохи корму для тварин". Я питаю: "У вас є собаки?" Вони відповідають: "Ні, але ми мусимо нагодувати тих бідних, голодних, диких, зараз вже напівдиких собак нагодувати. Інакше вони стають агресивними. Ми краще їх годуватимемо, ніж стрілятимемо в них. Бо якщо вони стануть агресивними, у нас не буде вибору. Ми змушені будемо в них стріляти".Тож ми не раз їхали до Куп’янська не тільки для того, що передати допомогу військовим, а й щоб привезти корм для тварин.  Тобто вони роблять протилежне тому, що роблять росіяни, бо росіяни стріляють і вбивають.  Так. Ваші солдати… Я багато разів бачив, що тварини "зігрівають" людські взаємини. Чи це кіт, чи собака — вони допомагають психологічно пережити найгірше. Тому солдати в окопах часто кажуть так… Я питаю: "Що вам потрібно?” — “Термобілизну, дрон, зарядні пристрої, павербанки… і корм для котів". — "У вас є коти?" — "Приходять. Тож ми хочемо, щоб вони були".Тож вони самі дають прихисток… це нормально…. Я бачу псів чи котів в окопах на багатьох ділянках фронту від Куп’янська по Херсон.   А потім ці собаки й коти з окопів потрапляють на захід України, до Києва, в інші міста — бо військові відправляють їх своїм дітям.   Так. Дуже часто.  І тоді у нас з’являються коти, яких звати наприклад Танк.   Завдяки Україні два мої молоді пси мають такі імена: один — Байрактар, а його донька — Джавеліна.Ось так. Завдяки Україні так називаються мої собаки, які бігають зі мною на перегонах. Я був настільки пов’язаний із цим середовищем, що вирішив дати їм імена звідси.  Наскільки близько до "нуля", тобто до російських позицій, ви буваєте?  Ми намагаємося мінімізувати ризик, бо ми потрібні для допомоги, а не для бою. Але скажу так: з кожним місяцем війни ми перебуваємо щораз дальше від лінії фронту.Через те, що відбувається з удосконаленням дронів, загроза просувається дедалі глибше в тил території України. У серпні 2024 року ми були на вовчанському напрямку — в окопах разом із військовими, за 800 метрів від російських позицій. Там ми тікали від fpv-дронів, які нас переслідували. Це були дуже небезпечні ситуації.Пізніше, за кілька місяців, на запорізькому напрямку ми були вже за 5 км від російських позицій, і російський дрон упав за 20 метрів від нас — і, на щастя, не вибухнув. Нам дуже, дуже пощастило, що це був так званий невибух. Тож ця відстань постійно змінюється на щоразу більшу. Два дні тому ми були на північ від Харкова — приблизно за 15 км від російських позицій. Там уже було дуже небезпечно. Але зазвичай ми намагаємося триматися на відстані 20–25 км. Немає потреби заїжджати ближче — ми не практикуємо так званий "військовий туризм". Ми під’їжджаємо ближче лише тоді, коли немає іншого виходу: коли військові не можуть залишити позиції й потрібно комусь допомогти.  Як часто трапляється, що вони не можуть вийти чи виїхати?  Рідко. Зазвичай хлопці відправляють якусь машину назустріч нашому конвою — у безпечніше місце. Тому нам зазвичай не доводиться ризикувати й заїжджати в зону прямої небезпеки. Але треба розуміти: тепер 15, 20, 25 км — це вже теж зона ризику.   Так.  Російські дрони літають навіть на 50 км углиб України.  і щораз частіше — далі.  і щоразу далі. Я говорю про оптичні дрони — на оптоволокні або типові FPV. Не кажу вже про "шахеди", які літають по всій Україні. Тому межа безпеки, на жаль, постійно відсувається — дедалі глибше.  Які у вас були відчуття, коли ви вперше побачили дрон в небі і як почуваєтеся тепер, коли їдете на фронт, в окопи, навіть за 25 км від росіян?  Я ніколи не забуду перші дні в Україні — у Жовкві під Львовом, коли вперше почув виття сирен тривоги.   Це менш 30 км від польського кордону, фактично поруч із кордоном НАТО, із Європейським Союзом.  Я пам’ятаю обстріл Яворова — я був зовсім поруч. Ігор Трач, фото: facebook/igor.tracz  13 березня 2022.  Той нічний удар по Яворову став для мене першим справжнім зіткненням із війною. Я був наляканий, хоча зберігав холодну голову. Пам’ятаю, що не міг спати.Коли я приїжджав в Україну, я спав одягненим, із рюкзаком поруч — про всяк випадок. Кожна тривога мене будила. Але минуло кілька тижнів — і я адаптувався до цієї загрози. Ми вже знаємо, як виглядає війна, які є загрози, як їх уникати. Завдяки цьому можемо працювати далі, знаємо, що робити, щоб уникати небезпек.Не буду нікого обманювати — так само, як і люди, які живуть в Україні постійно. Зараз, коли я в Україні й лунає тривога, навіть якщо десь далеко вибухає "шахед", я просто кладу подушку на голову й думаю: добре, це далеко. Людина звикає.Ближче до фронту так само: якщо щось вибухає чи працює ППО, ми вже — завдяки українським військовим — починаємо розрізняти звуки: це "приліт" чи "виліт", вже розрізняємо звуки — це працює артилерія чи щось вибухає.  А на початку, 13 березня 2022 року, коли був обстріл Яворова, чи у вас не було думки: "Це не моя війна, може, досить, може, пізніше, за кілька років"? Ви ж уже стільки разів — 99 разів приїжджали з конвоєм із Гданська до України. Чи були такі думки?  Жодного разу. Абсолютно жодного. Були інші думки — наприклад: "Я втомився, знову треба їхати з конвоєм. Може, за тиждень, ще б потренувався з собаками". Але одразу — ні, хлопці чекають, люди чекають, діти в садочку чекають допомоги. Треба їхати.Бувало, що я був втомлений фізично, але ні разу не було такого, щоб я боявся і думав, що ця війна мене не стосується. Страх завжди є — але ми тримаємо його на повідку. Потрібно вміти керувати страхом. Він потрібен, щоб мислити раціонально. Якщо страху немає, а це відбувається з військовими, котрі воюють на фронті, і часто отримують поранення чи гинуть, тому що для них війна стає рутиною. Мене цьому навчило альпінізм. Я багато років працював як альпініст, і найнебезпечнішими були моменти, коли здавалося, що нічого не станеться, бо ти це вже тисячі разів робив. "Мені не потрібен шолом”. “не потрібен бронежилет. — Так само зараз й на війні — а потім виявляється, що це було потрібно.  А що б ви сказали тим українцям, які кажуть, що вони втомилися від війни? Я не маю на увазі тих, хто живе в Києві, Харкові, Одесі під постійними обстрілами, а тих, хто живе ближче до польського кордону або виїхав на захід і не допомагає — не донатить, не підтримує армію?  У мене щодо цього чітка позиція. Таких осіб — громадян України — я "позбавляв би" громадянства. А тих, хто, наприклад, у Західній Європі скоює злочини, я б одразу відправляв на фронт примусово. Я розумію, що з примусового солдата нічого доброго не вийде, але вони можуть допомагати в тилу.Адже в українській армії, яка зараз воює на фронті, я не знаю — приблизно 20% воює, а 80% працюють на те, щоб ці 20–25% могли воювати. Тож те, що ти йдеш до війська, не означає, що ти обов’язково будеш воювати. Якщо ти дуже боїшся і не підходиш для бою, армія може використати тебе як водія, щоб ти допомагав щось будувати, працював аналітиком чи айтвцем. Роботи дуже багато.І це страшенно дратує, коли я в Польщі бачу в магазинах або чую молодих українців, яким байдуже і які взагалі про це не говорять. Або коли мій друг-механік із Харкова в моєму маленькому містечку каже, що його ця війна не цікавить. Знаєте, це такі речі, що мене тоді аж трусить, це мене страшенно злить. Я б охоче забрав цих людей із собою. Але це їхній вибір — не можна змушувати людей до війни, правда?Це не натискання кнопки — ти не можеш змусити людину хотіти. Вона сама має захотіти. Тому тут дуже потрібна позитивна підтримка з боку держави — на рівні політики, в плані такої позитивної пропаганди. Те саме маємо і в Польщі. Якби ми зараз запитали людей, скільки з них захищали б Польщу, якби Росія напала, то, мені здається, 50% одразу виїхали б на Захід — звісно, якщо кордони були б відкриті.Отже, бути патріотом і мати відчуття державності багато в чому залежить від держави, від того, що держава робить для своїх громадян.  Ви згадали про медицину, про сучасні загрози, коли дрони літають дуже часто, залітають дуже далеко в тил і стають дедалі небезпечнішими. Я знаю, що ви також приїжджаєте і навчаєте солдатів тактичної медицини. Як це відбувається? Як вони реагують? Чи не кажуть іноді: "Навіщо ви до нас приїхали і вчите нас? Ми воюємо вже понад чотири роки — ми й самі краще знаємо"?  У цьому є частка правди. Але війна настільки масштабна і так багато солдатів воює, що бракує інструкторів, бракує знань. Я особисто зустрічав хлопців на першій лінії, які не мали базових медичних знань. Вони не дуже розуміли, для чого турнікет, не знали, як його накладати і коли застосовувати. Тож були ситуації, коли ми дуже близько до лінії фронту пояснювали елементарні речі.Ми не навчаємо чогось дуже складного. Ми навчаємо базових речей за протоколами НАТО, але з урахуванням українського досвіду. Намагаємося зібрати цей досвід в одне цілеі показати, як це має виглядати на практиці.Передусім наші тренінги спрямовані на рекрутів або на тих солдатів, які не встигли пройти підготовку. Українські медики мають величезний досвід, але їх не так багато, щоб вони могли організувати навчання для всіх. Тому дуже часто, як і з гуманітарною допомогою, ми просто "латаємо дірки".Іноді ми приїжджаємо в підрозділ, і командир каже: "Ігоре, у мене тут 20 рекрутів, ти міг би?" Я відповідаю: "Добре, дай мені їх на цілий день". І ми тренуємо з ними основи тактичної медицини: як накладати турнікети, де їх застосовувати, коли використовувати джгути, як накладати пов’язки, які саме пов’язки, як діяти в червоній, жовтій і зеленій зонах, коли є безпосередня загроза, коли ця небезпека минає.Це такі базові знання. Може здаватися, що вони вже повинні це знати, бо вони на війні. Але на це часто немає часу. Іноді хлопці по три-чотири місяці перебувають у польових умовах і досі не мають цих знань.  А як змінилися ці знання за чотири роки? Ви спостерігаєте зі сторони, то вам видніше, чи бачите, що щось змінюється? в яких масштабах?  Змінюється дуже…. Війна — це, на жаль, кровопролиття, але розвиток і еволюція — технологічна, технічна і на основі досвіду — колосальні. Я бачу, як змінюється оснащення. Ми вже навіть не говоримо про дрони — це взагалі окрема тема. Уся ця електроніка — це окремий світ. Але я бачу, як змінюється особисте спорядження солдатів: воно стає дедалі кращим. Вони більше знають про тактичну медицину, надходять кращі матеріали.Іноді я чую в Польщі голоси: "Ми ж уже завезли допомогу, може, більше не потрібно?" Я кажу: "Ні, бо це матеріал, який постійно витрачається". Це не так, що один раз дали — і цього вистачить. Потреба є постійно. А за два-три місяці з’являється щось нове, виникає нова потреба, треба впроваджувати нову систему.Отже, це еволюціонує — безумовно.  Про що зараз просять військові?   Була зима, тому ми привозили передусім — через обстріли енергетичної інфраструктури в Україні — генератори, портативні зарядні станції типу EcoFlow, навіть окопні свічки, які теж стають у пригоді. Звичайно, дронів постійно бракує.Попри те, що ви виробляєте такі чудові дрони й відмінне антидронове обладнання — чи то детектори, чи перехоплювачі, чи різні інші системи — цього все одно замало. Бо Росія "заливає масою" — і людською, і технічною. Заливає кількістю. Технологічно Україна виграє цю війну, але якщо йдеться про кількісну диспропорцію — вона величезна.  Чи є проблеми з тим, щоб швидко перевезти все це через кордон?  Бувають. Скажу так: кожен наш конвой має лист від українського консульства в Гданську — бо я з Гданська, і наша фундація теж звідти. Консульство України в Гданську дуже нас підтримує. Але, на жаль, звертаюся до польських органів влади і митників, якщо виникають проблеми, то тільки з польського боку.Наші друзі, наші земляки, іноді трапляється, щоі намагаються нас затримати, і ми проводимо занадто багато часу на кордоні замість того, щоб швидко доставити допомогу й повернутися. Нам за це ніхто не платить — ми волонтери, як хтось сказав, "позитивні божевільні".Ось приклад із минулого тижня: ми провели майже дві години на польському боці. На українському — 15 хвилин. Щойно ми заїхали, українські прикордонники запитали: "Скільки вас?" Я відповів: "Четверо". — "Кава з молоком чи без?" І одразу принесли нам каву, бо знають, що ми допомагаємо.Це не система, то людський фактор. Все залежить від того, хто чергує на польській стороні. Ігор Трач, фото: facebook/igor.tracz  Тобто дві години на кордоні — це забагато?  Абсолютно. Я знаю, що українці іноді стоять по добі. Але ми — веземо гуманітарну допомогу для військових і цивільних, і ми проводимо медичні навчання. Щоб працювати системно, нам потрібен спрощений перетин кордону: заїхати, відпрацювати тиждень в Україні, повернутися, швидко зібрати новий конвой і знову їхати. Це дуже важливо.  Як змінилося ставлення українських військових до власного здоров’я? Знаю історії, коли на початку війни дехто нехтував безпекою — не одягав бронежилет, бо він надто важкий, не носив укомплектовану аптечку, не знав, як нею користуватися. Чи це змінилося?  Звичайно, усе це змінюється в позитивний бік. Але нестача все ще є. І це часто залежить від конкретного підрозділу. Є підрозділи, які чудово оснащені: я досі не розумію, чому один підрозділ має якісні індивідуальні аптечки, чудові бронежилети, шоломи, одяг, добре взуття. А інші — на тому ж рівні — значно гірше забезпечені. і їм багато чого бракує. Чому так — не мені судити. Я лише бачу різницю й намагаюся допомогти тим, кому чогось бракує.Але, як я вже казав, небезпекою є рутина. Я зустрічав військових, які через втому — фізичну й психологічну — і через те, що "п’ять разів нічого не сталося", то вже не хочеться їм одягати бронежилети чи шоломи. А потім стається трагедія. Не завжди бронежилет чи шолом урятує, але вони точно певною мірою збільшують безпеку і зменшують ризик.  У цій студії ми часто говоримо з волонтерами, які приїжджають самі або з друзями. Але рідко трапляється хтось, хто створив благодійний фонд, співпрацює з владою і працює майже на державному рівні. Як вам це вдалося?  Допомогли системність, упертість і наполегливість. Перший рік був найважчий — важко було знайти інституції, які б підтримували. І досі складно. Важко знайти спонсорів хоча б на пальне. Два автомобілі, кожен долає по 5 тисяч кілометрів — це величезні витрати.Але ми — чемпіони з отримання обладнання безкоштовно. Маємо хороші контакти з Міністерством оборони Великої Британії, з різними військовими частинами в нашій країні. Тому часто отримуємо обладнання безкоштовно, а зібрані кошти йдуть на ремонт авто, на пальне.В останньому конвої до нас долучилися американці — у себе в Техасі вони зібрали кошти й допомогли купити 50 генераторів і 15 EcoFlow і багато іншого обладнання. До нас періодично зголошуються люди з усього світу, вони хочуть підтримати і допомогти. Це не фури з гуманітаркою — це машини. Але  по 2–3 тонни кожна. і це завжди цільова допомога.  Фактично формується така "конвойна унія": Польща, Велика Британія, США. Як це відбувається, що до вас долучаються люди з різних країн?   Тут мушу "подякувати" системі, яка іноді є паскудною, тобто соцмережам. Ці соцмережі допомагають з контактами. Вони можуть бути небезпечною зброєю — ми бачимо, як їх використовує російська пропаганда. У мене жоден день не минає без погроз, образ, хейту від російських ботів і тролів, навіть доносів у різні державні інституції в Польщі. Але це нас не знеохочує. Так вже є і ми до цього звикли.Завдяки соцмережам ми виходимо на людей по всьому світу. Нещодавно до нас долучилася команда з Австралії — вони допомогли придбати Starlink-и, які ми везли з Великої Британії до України. Люди з різних частин світу долучаються — і це дає надію.Я завжди кажу,що відчуваю, коли ми їдемо… Колись один відомий польський спортсмен сказав мені: "Ігоре, ти робиш безглуздо”. Мушу зазначити, що це дуже багатий чоловік. “Ти маєш просто надіслати їм гроші, нехай куплять що хочуть. Навіщо ти витрачаєш час і їздиш?" Ігор Трач, фото: facebook/igor.tracz  І що ви відповіли?  іноді важливіше є те, що ми там перебуваємо, ніж те, що ми привозимо. Ми привозимо надію. Це те, що військові чи ті бідні люди не самі і вони це відчувають, знають, що хтось з ними. якби я був на їхньому місці, Я б теж хотів, щоб до мене хтось приїхав, а не просто надіслав посилку.Ми п’ємо з ними каву, розмовляємо, їмо щось разом, сміємося, а потім їдемо до іншого підрозділу. Це приязнь, яка залишається між нами. Я вже мовчу про те, що ми, поляки, вчимося жити з загрозою війни — ваші військові навчили мене певних правил поведінки й дій у зоні небезпеки.  Про що ви говорите за кавою?  Про все: про політику, автомобілі, дівчат, росіян, війну, фільми, музику — про все, що тільки можна.  А про що ви хотіли б поговорити з цими військовими після закінчення війни?  Ви мене здивували. Я настільки втомлений війною, що навіть не замислювався про це. Але з багатьма військовими ми домовлялися: коли війна закінчиться, я приїду до України зі своїми собаками — і ми побігаємо з упряжками по Карпатах.   Гарно.  Я б цього дуже хотів. Поки що через війну я не беру собак, щоб не створювати додаткових проблем.