Еспресо
Філіп Гук. Мистецтво крайнощів: Із 1905 по 1914 рік. – К.: ArtHuss, 2026Це вражаюча книга про мистецький вибух на початку ХХ століття, який назавжди змінив європейську культуру. По суті, "Мистецтво крайнощів" Філіпа Гука – це захоплива подорож у час, коли мистецтво буквально шаленіло від нових ідей: експресіонізм, футуризм, авангард, еротика, політика, протест – усе це сплітається в яскраву, сміливу й безкомпромісну історію про те, як художники ламали правила й створювали нові. "Характерний для ХХІ століття заклик "Я митець, дивіться на мене!" вперше пролунав ще сто років тому, – дізнаємося ми подробиці цієї історії. – І нарешті, серед надзвичайної кількості модерністичних шедеврів, створених за 1905-1914. роки, я бачу також і менш серйозний бік цього творчого пориву. Світ мистецтва – художники, які його створюють, критики, котрі його розносять, дилери, які його продають, колекціонери, які його збирають, музеї, що його купують, і публіка, яка інтерпретує його на свій лад, – завжди був щедрим джерелом матеріалу для людської комедії". У будь–якому разі це видання вже називають “енциклопедією екстремального мистецтва”, яку хочеться читати і розглядати сторінка за сторінкою. "І що тоді вирветься на волю? – застерігає автор. – Ніхто не був готовий до повені, яка накриє світ європейського мистецтва у наступні десять років, – повені модерністських винаходів, які струсонуть традиціоналістські уявлення до самих підвалин. Одна за одною створювалися роботи, які визначили напрям розвитку модернізму. Стрімко й невпинно – неначе вода знайшла слабке місце у греблі й починає клекотіти, прискорюючись і прокладаючи собі новий шлях, – виникали нові течії: фовізм, експресіонізм, кубізм, футуризм, орфізм…" Себастьян Баррі. Час давнього бога. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2026 Не хотілося б, щоб речі, про які мова у цьому романі ставали буденними. Бо це таки крайнощі – справа католицьких священників, яких підозрювали у сексуальних злочинах. Хай там як, але "Час давнього бога" – роман ірландського письменника Себастьяна Баррі, що 2023 року потрапив до довгого списку Букерівської премії та отримав високу оцінку критиків за глибину та емоційну силу. За сюжетом, поліціянт, що на пенсії оселяється в прибережному містечку на південь від Дубліна. Він живе у прибудові до старовинного замку, намагаючись знайти спокій після численних втрат: дружина та двоє дітей вже померли. "Утворені приливами затишні лагуни нагадували йому про зачудованого хлопчину, яким він був шістдесят років тому, далеке відлуння, що творило невиразно страдницький контрапункт порівняно з сучасними дітьми у їхніх невидимих садах. Невиразне страдництво було його характерною рисою, подумав він. Проливний дощ, пекуче сонце, бідолахи рибалки, що героїчно долають лютий опір течії, налягаючи на весла й повертаючись своїми човнами до невеличкої видовбаної в камені гавані, охайної й симпатичної, як ї все в Нью–Россі, де він ї пішов на службу молодесеньким поліціянтом, – це все його захоплювало. Навіть тепер узимку, коли саму зиму нічого не цікавило, крім ї власної непривітної суворості, йому подобалося сидіти у вицвілому від сонця плетеному кріслі посеред вітальні, простягнувши ноги туди, де зворушливо журкотіло море, й палити свої сигарили". Тож наш герой провадить розмірене самотнє життя, та одного вечора до нього звертаються колишні колеги з поліції з проханням допомогти у розслідуванні давньої справи. І він обов’язково, за законами жанру, стикається з минулими подіями, які він намагався забути: справа, яку він розслідував у 1960-х роках, пов'язана з католицькими священниками, яких підозрювали у сексуальних злочинах змусить Тома знову зіткнутися з власними травмами та спогадами про дитинство в сирітському притулку. Богуміл Грабал. Потяги особливого призначення. – К.: Комора, 2026Попри те, що розповідь у цього автора зазвичай неспішна, як колонки його адепта на "Збручі", наразі крайнощів вистачає навіть у нього. Втім, наліпки "18+" на книжці нема, бо це ж "Потяги особливого призначення" Богуміла Грабара, тож які ще можуть бути наліпки. І тим не менш. "Коли в березні німці перейшли наші кордони, щоб зайняти всю країну, і рухалися в напрямку Праги, – розповідає герой, – один лиш наш дідо вийшов їм назустріч, один лиш наш дідо пішов на німців, як гіпнотизер, щоб затримати танковий наступ силою думки. І йшов він дорогою, не зводячи погляду з першого танка, й знай надсилав німцям ту саму думку... розверніться і їдьте назад, розверніться і їдьте назад, розверніться... а потім поручник подав прапорцем сигнал, і танк рушив, але дідо не відступив, і танк його переїхав, розчавив йому голову, й німецькій армії вже не було перепон. А тато потім пішов дідову голову шукати. Той перший танк спинився і став перед Прагою, ждав евакуатора, дідова голова була затиснута поміж гусениць, і гусениці ті були так повернуті, що тато випросив собі дозвіл дістати дідову голову й поховати її по-християнськи разом із тілом". Тож надворі, за сюжетом, 1945 рік, окупована Чехословаччина, двадцятирічний Мілош працює практикантом на невеликій залізничній станції. Попри війну, життя хлопця сповнене повсякденних тривог і бурхливих любовних переживань, тож це історія (попри голову поміж гусеницями) про дорослішання на тлі війни, серед людей і потягів особливого призначення. Марісса Маєр. Ренегати. Запеклі вороги. – К.: READBERRY, 2026У цій історії про крайнощі межа насправді не визначена. Мораль під сумнівом, і межа між геройством і лиходійством розпливається в суцільній імлі. Та й взагалі, чи існує ця межа і хто її бачив? І чи добро, про яке мова, притаманне лиходійству? А зло – героїзму? Чи можна гуманно використовувати абсолютно негуманні речі, які плюндрують справедливість і закон? Тож у "Ренегатах" Марісси Маєр усе страшенно заплутується, і ця морально-етична дилема от–от зведе нанівець високі прагнення ренегатів, винищить ціле місто І в центрі всього – небайдужі герої цієї історії. Неймовірний егоїзм помножений на упертість, маніпуляції, брехня, крадіжки, і героїня бачить, що ніхто не святий, і вона сама заради мети ставить під загрозу невинних. То як їй бути, особливо коли так підло зраджують власні почуття? І якщо перед очима героїв щоразу з’являються зовсім вже дивовижні речі. "Просто в нього на очах із її спини, недалеко від того місця, куди влучив промінь, з'явилися відростки. Шість пагонів, кожен більш як три метри завдовжки, усіяних гострими шипами. Вони нагадували Бдріану мацаки восьминога, якби ті були вкриті колючками, зловісними на вигляд. Бдріан зробив крок назад. Коли Нова раніше згадувала вкриті шипами відростки, він чомусь уявляв собі незвично гострі нігті. Тому, хто складав базу даних, точно не завадило б краще попрацювати над конкретизацією. Спільник Глід вилаявся. – Я линяю звідси! – крикнув він і знову кинувся навтьоки. Навіть не глянувши на нього, Глід потягнулася своїми відростками до найближчих пожежних сходів і підтягнула тіло вгору, швидко й граційно, наче павук". Андреас Ґрубер. Відлік до смерті. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2026Цей захопливий психологічний трилер, який занурює читача у темний світ загадкових злочинів, напруги та неочікуваних сюжетних поворотів – про те, як казки стають кривавими кошмарами, і будь яка межа руйнується, а кордони зникають. Причому так динамічно, що читаючи "Відлік до смерті" Андреаса Ґрубера, забуваєш про час, і книжка тримає в напрузі до самісінького фіналу. Її герой, нідерландський кримінальний психолог із власним безкомпромісним методом, якому допомагає мюнхенська детективка, ненавидить людей, але читає вбивць як відкриту книгу. А робити це, завважимо, варто, адже у соборах великих німецьких міст знаходять тіла жінок. Трьох із них убито з особливою жорстокістю: першу напоїли чорнилом, другу роздерли собаки, а третю спалили в бляшаній ванні. Герої роману відчайдушно шукають мотив, адже кожна втрачена хвилина може призвести до нової трагедії, і раптом усвідомлюють моторошну закономірність: убивства дуже схожі на історії з дитячої книжки. І до наступного залишається 24 години. "Він вистрелив. Ударний промінь влучив у Глід між лопатками, і вона перекинулася через один із розтрощених кондиціонерів. Гвинтівка зі стукотом відлетіла до найближчої стіни. Серце Едріана калатало, поки він вивчав лінію даху. – Безсоння? – крикнув, сподіваючись, що його паніка не позначиться на голосі. – З тобою". Глід глухо скрикнула й підвелася. Її спільник проплентався кілька кроків, усе ще стискаючи свої два мішки з викраденими ліками, і похитав головою. – Облиш, – сказав він. – Просто вшиваймося звідси. Проігнорувавши його, жінка розвернулася в бік Едріана й загарчала".
Go to News Site