Еспресо
Рішення стало черговим етапом багаторічної дискусії, що точиться між прихильниками його творчості та тими, хто вважає автора "Білої гвардії" відвертим українофобом і носієм російського імперського світогляду з яким продовжує воювати Україна. Раніше експертна комісія Українського інституту національної пам'яті дійшла висновку, що об'єкти, присвячені Булгакову, належать до символіки російської імперської політики. Але досі для багатьох відкритим є питання про те, ким вважати Булгакова для України – насамперед видатним письменником, який багато років прожив у Києві, чи все ж відвертим противником української державності через його особисті погляди?Більше про постать Михайла Булгакова, розповість Еспресо.Рішення, яке визрівало роками демонтований пам'ятник Булгакову, фото: detector.mediaПідставою для демонтажу став фаховий висновок Українського інституту національної пам'яті щодо належності об'єктів, присвячених письменнику Булгакову, до символіки російської імперської політики – відповідно до закону «Про засудження і заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Ще у квітні 2024 року експертна комісія Українського інституту національної пам'яті дійшла висновку, що творчість письменника містить негативне ставлення до українського визвольного руху та української державності. Рішення про демонтаж монументу Київська міська рада ухвалила 18 грудня 2025 року, а сам пам'ятник передали на зберігання спадкоємиці скульптора Михайла Рапая. Одразу з’явилися голоси тих, кому "соромно" за таке рішення, як сказав у своєму дописі відомий бізнесмен та блогер Гарік Корогодський. У коментарях розгорілися жваві суперечки. Також своє незадоволення висловив чинний нардеп від "Батьківщини" Сергій Власенко."Про знесення памʼятника Булгакову поговоримо років через 5-7. Переконаний, що тим хто це санкціонував та зробив буде соромно", - написав політик.Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова на Андріївському узвозі, який раніше критикував висновки Українського інституту національної пам'яті за їх необ’єктивність, поки що продовжує роботу, однак дискусії щодо його майбутнього теж тривають. Та щоб зрозуміти, чому все це взагалі відбувається, треба повернутися на понад сто років назад – до Києва кінця XIX – початку ХХ століть.Дитина Андріївського узвозу Будинок на Андріївському узвозі в Києві, де проживала родина Булгакових у дитинстві та юності письменника, нині музей Михайла Булгакова, фото: ВікіпедіяМихайло Опанасович Булгаков народився 15 травня 1891 року в Києві. Батько, Опанас Іванович, викладав у Київській духовній академії курс історії західних віросповідань. Мати, Варвара Михайлівна, виховувала семеро дітей. Він був хрещеником відомого українського вченого історичного напрямку Миколи Петрова. Обоє батьків Михайла Булгакова були вихідцями з Орловської губернії Російської імперії, які згодом переїхали жити до Києва.Саме тут майбутній письменник, який ще з ранніх років почав писати свої оповідання, провів майже три десятиліття життя – дитинство, юність, студентські роки та драматичний період революції і громадянської війни.У червні 1909 року Михайло склав останній випускний іспит і отримав атестат зрілості, а восени вступив на медичний факультет Київського університету Святого Володимира. Київ тієї доби – місто на межі двох світів: провінційне місто Російської імперії і водночас столиця пригнобленої нації українців, які політично пробуджувалися. Мальовничий Андріївський узвіз, де жила родина Булгакових, – це не просто адреса, це культурний нерв міста. Саме тут виросла людина, яка пізніше напише, що це «місто прекрасне у морозі й тумані на горах над Дніпром». Тобто до самого міста, Булгаков однозначно мав любов як до рідного гнізда. До речі, близькою йому було сусіднє місто Буча, адже там у родина Булгакова стояла дачу, яку часто відвідував Михайло. Як революція втягнула у вихри історіїБулгаков закінчив університет у 1916 році посеред Першої світової – і одразу записався медичним добровольцем на Південно-Західному фронті, де інтенсивно працював у польовому шпиталі Червоного Хреста в Кам'янці-Подільському, а з просуванням росіян – також у Чернівцях. Тоді його відкликали і послали працювати земським лікарем у глибинку. Він рятував людей від дифтерії та тифу в смоленських і саратовських селах. У цей час пристрастився до морфію як знеболювального і боровся з цією залежністю роками. У березні 1918 року повернувся до Києва – і потрапив у вир, з якого не можна було вийти чистим.У ті роки влада в Києві переходила з рук у руки. Центральна Рада, Гетьманат Павла Скоропадського, Директорія УНР, білогвардійці, більшовики – місто буквально жило в епіцентрі історичного вибуху. Сам Булгаков опинився серед тих представників старої російської інтелігенції, які не сприйняли ні більшовицьку революцію, ні український національний рух. Його політичні симпатії були радше на боці монархічної Росії та білого руху, який виступав за відновлення "єдиної і неподільної Росії". Можливо, тому він намагався захистити уряд гетьмана Павла Скоропадського, коли на Київ наступали війська Директорії. Адже, як відомо, у кінці свого правління гетьман Скоропадський на тлі краху головного союзника – Німецької імперії – погодився на курс федералізації з Росією.Вже на початку 1919 року Булгакова призвали в армію Української Народної Республіки, звідки він дезертирував. Та вже за місяць влада знову помінялася і Михайло Булгаков переховувався від більшовиків, щоб не потрапити до їх армії. Влітку того ж року знову сталися зміни. Столицю України захопили білі війська генерала Денікіна. У серпні нова влада оголосила обов'язкову реєстрацію та призов для всіх офіцерів, військових чиновників та лікарів. Цього разу Булгаков вже не дезертирував і не переховувався, а працював військовим лікарем та рухався разом з білим фронтом. Згодом письменник написав роман "Біла гвардія" про цей досвід, головним героєм якого є 28-річний лікар Олексій Турбін – літературознавці зазначають, що прототипом Турбіна став сам Булгаков. У лютому 1920 року, коли почалася евакуація Добровольчої армії, його звалив тиф. Отямився він у вже зайнятому більшовиками Владикавказі. По завершенню активних бойових дій, у 1921 році переїхав до Москви, де вирішив зав’язати з лікарською кар’єрою, влаштувавшись працювати у газету. Злет творчості і радянський контроль фото: ВікіпедіяМосква 1920-х – місто бурхливого, хаотичного культурного розквіту. Булгаков увійшов у нього стрімко та почав друкуватися. З розквітом НЕПу та певної політичної відлиги, у 1926 році на сцені Московського художного театру дозволили показати п'єсу Булгакова "Дні Турбіних" (адаптація роману Біла Гвардія). Кажуть, вона сподобалася Сталіну і він дивився цю виставу кілька десятків разів. Але симпатія диктатора – найнебезпечніший вид уваги. Вже наприкінці 20-х років минулого століття радянська влада зняла зі сцени п’єси Булгакова і перестала його друкувати. 28 березня 1930 року драматург написав гнівного листа до Ради народних комісарів СРСР, у якому повна заборона його творів у СРСР була названа неможливістю його існування – тому він просив дати дозвіл поїхати за кордон. Відповіді не було. А потім пролунав телефонний дзвінок. 18 квітня 1930 року Булгакову зателефонував сам Сталін і порекомендував звернутися з проханням зарахувати його до МХАТу. З 1930 по 1936 рік Булгаков працював там режисером-асистентом. Це був своєрідний пакт: влада не чіпає письменника фізично, але тримає його в клітці, не дозволяючи ні публікуватись в повну силу, ні виїхати. До кінця життя його вважали "небезпечним і шкідливим письменником". Проблема "митець і влада" стала головною в його творах кінця 1920-х і 1930-х років. Зокрема, протягом 1928-1940 років він працював над романом "Майстер і Маргарита", у якому написав про те, що не можна було висловити вголос – про свободу, незалежність творчості і силу людського духу, які протистоять темним і незбагненним силам.Рукописи не горятьВарто сказати кілька слів про його найвідоміший роман. Перша редакція "Майстра і Маргарити" була знищена автором 18 березня 1930 року після отримання звістки про заборону п'єси "Кабала святош". Про це Булгаков сам повідомив у листі до влади: "І особисто я, своїми руками, кинув у піч чернетку роману про диявола". Та вже наступного року, робота над твором поновилася, хоча і затягнулася на роки за які він багато чого переосимлив.В 1937 році роман дістав остаточну назву "Майстер і Маргарита". Робота над ним тривала аж до самої смерті письменника. Наприкінці 1930-х стан здоров'я Булгакова різко погіршився. Лікарі діагностували гіпертонічний нефросклероз. Письменник диктував своїй третій дружині Єлені Сергіївні останні варіанти роману. 10 березня 1940 року він помер у Москві. Цікаво, що роман побачив світ лише 1966 році – через чверть століття після смерті автора. І відразу потряс читачів.Чому Булгакова вважають великим письменникомНасамперед через роман "Майстер і Маргарита". Це одночасно сатира на радянську бюрократію, філософський роман про природу добра і зла, любовна трагедія й переосмислення євангельської історії. Воланд, диявол, що приїздить до Москви і викриває людську дрібність і підлість, став одним із найупізнаваніших персонажів світової літератури XX століття.Також такі відомі твори, як "Собаче серце", "Біла гвардія", "Іван Васильович" – кожен із цих творінь демонструє унікальне поєднання: гострий сатиричний розум, кінематографічне мислення, здатність сплести побутову деталь із метафізичним жахом. "Чому Булгаков справив таке враження? Тому що нічого подібного жодною мовою до того не було видано і нічого подібного не вивчали у радянських навчальних закладах", - каже історик Геннадій Єфіменко. Його вплив на культуру колишнього СРСР і загалом на світову літературу важко переоцінити – через пізнаваність постаті і десятки екранізацій театральних постановок по всьому світу.Проблема, яку не можна ігноруватиТа геніальність письменства і погляди автора – різні речі. І тут починається проблема.Наприклад, у романі "Біла гвардія" письменник писав про українську мову: "Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует?", вживаючи також епітети "странный язык", "проклятый язык". Тобто типові речі для люди імперських поглядів. У 19-му розділі ранньої редакції йдеться про те, що українську мову "вигадав Винниченко" і що цією мовою "никакой дьявол не говорил". Тобто говорить відверто шовіністичні речі. Більше того, він приписує російську мову інтелігенції, а українську – селянам, бійцям Петлюри, часто перекручуючи її та висміюючи з позиції російської."Письменники звертали увагу, що в "Днях Турбіних" відверто антиукраїнські мотиви, а не антипетлюрівські. На деякий час його навіть припинили показувати, але з 1932-го по 1940-й рік у МХАТі йшли "Дні Турбіних", і це сприймалося українською громадськістю як зневага до України. Сталін цю зневагу підтримав. З того часу в українській громадськості творчість Булгакова асоціювалася з українофобством, "україножерством", - каже історик Єфіменко.До речі, в оповіданні "Я убив" (1926) абсолютно всі українськомовні персонажі – юдофоби, садисти, злочинці чи обмежені люди. Письменник ставить знак рівняння між "петлюрівцями" і антисемітами, поширюючи специфічні російські міфи про українські визвольні сили. Експерти Українського інституту національної пам'яті прямо кажуть, що Булгаков зневажав українців і їхню культуру та не створив жодного позитивного образу українця у своїх творах. "Михайло Булгаков – імперець за світоглядом, затятий українофоб. Письменник, не зважаючи на роки життя у Києві, зневажав українців та їхню культуру, ненавидів українське прагнення до незалежності, негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників. З-поміж усіх російських письменників того часу стоїть найближче до нинішніх ідеологем путінізму і кремлівського виправдання етноциду в Україні. Світоглядно був на позиціях російського імперіалізму, білогвардійщини, схвалював експансію російського комунізму", - йдеться у висновках комісії. Що кажуть захисникиВтім, навіть сьогодні у Булгакова залишаються захисники. Насамперед це деякі літературознавці і музейники, а також частина нащадків київської старої інтелігенції, які наголошують: письменника варто оцінювати в контексті його епохи, а не лише через сучасні політичні погляди. Вони не завжди заперечують його критичне ставлення до українського національного руху, але вважають, що це не перекреслює його значення для світової літератури, як одного з найвпізнаваніших письменників світу. Прихильники Булгакова також нагадують, що він був не лише російським письменником, а й киянином, який прожив у Києві майже 30 років. Саме тут він сформувався як особистість, навчався, працював лікарем і пережив драматичні події революції та громадянської війни, які згодом стали основою його найвідоміших творів. На їхню думку, Булгаков не міг бути українським патріотом, але і не став радянським письменником у повному розумінні цього слова. Вони радше бачать у ньому представника старої київської інтелігенції, яка болісно сприйняла крах Російської імперії та не прийняла нових політичних реалій, тому залишилися вірні звичайним імперським поглядам. У Літературно-меморіальному музеї Михайла Булгакова раніше пояснювали, чому висновки Українського інституту національної пам'яті є дещо перебільшеними, емоційним і не відображають сповна постаті і розуміння Булгакова. "Не можна дозволяти Кремлю знову формувати уявлення мільйонів росіян про Україну як про "ісконно русскую зємлю" чи російську колонію. Ми розкриваємо і будемо продовжувати розкривати й пояснювати творчість Булгакова в українському контексті, вкладаючи українське розуміння та значимість долі автора та його персонажів для України, ба більше – всього світу (враховуючи його міжнародну знаність) і навіть, окремо для Росії, викриваючи всі позитивні та негативні її сторони, демонструючи українські реалії і контексти. Важливо розуміти, що для великої частини населення України, особливо, її сходу, звільнених від окупантів територій, Булгаков – один із знайомих і визнаних авторів – може бути зручною точкою входу до розуміння справжньої української історії, саме через розвінчання російських імперських наративів, через належне розкриття описаних там історичних подій", - писали у музеї додаючи, що експертну оцінку робили не фахівці його творчості, тому мали упереджені погляди.Ким він насправді був – і що з цим робитиЗ біографії Михайла Булгакова неможливо викреслити той факт, що він прожив у Києві майже тридцять років. Так, більшу частину дорослого й творчого віку він провів у Москві, але саме Київ сформував його як людину і як письменника, дав старт кар’єрі. І саме тут – головний парадокс. Місто, яке його виплекало, він зображував як провінцію великої Росії, його мешканців-українців – як меншовартісних, їхню мову – як вигадку. Чи робив він це, щоб свідомо нашкодити українцям, чи просто рухався за звичними йому парадигмами? Це питання до дослідників, але цей факт теж залишається промовистим – він мислив імперськими категоріями колоніального світогляду, хоч і був людиною широко обізнаною. Та найважливіше питання – чи заслуговує він на місце в нашому публічному просторі – це не про критику його текстів чи слави, а про символіку. Пам'ятник на вулиці – це не якась бібліотечна полиця. Він собою щось символізує, тобто несе за собою зміст. Той, хто дивиться на Булгакова через призму його знаменитості та літературних симпатій, бачить в пам’ятнику саме письменника. Натомість той, хто знає його імперський світогляд, не може сприймати його суто як письменника. Особливо після всього, що сталося в часи теперішньої російсько-української війни. Тож наразі виглядає так, що книги Булгакова залишаються. Їх можна читати, аналізувати, сперечатися про них. Але бронзових фігур на Андріївському узвозі більше немає.Читайте також: Росіянин чи українець: 54 роки тому помер Ігор Стравинський, який творив світові шедеври на Волині
Go to News Site
