Еспресо
Про це розповіла дослідниця, колекціонерка Уляна Явна ведучій проєкту "Європейці" Оксані Височанській на Еспресо. "Я знайома з румунськими колекціонерами, які також відновлюють сорочки. Я підписана на багато сторінок в Інстаграмі, де вони показують, як знаходять ці старі сорочки, як їх відновлюють. Я раніше, ще років 10 тому, мала таких товариств у Румунії, теж молодих активних людей, в котрих це було популярно. Вони ходили на фестивалі в цих старих сорочках, майже кожен мав таку сорочку. І це в них призвело до того, що з'явилися цілі школи, котрі ці сорочки відшивають, роблять копії, вивчають старі техніки. Як не дивно, дуже схожі процеси відбувалися в скандинавських країнах. Я дуже люблю наводити в приклад Норвегію. У них є національне вбрання - жіночий бунад, це таке плаття з відповідними частинами, схоже на сарафан. А також у них є тканні пояси, вишиті сорочки, не такого типу, як в нас. У 1920-30-х роках там були ініціативні групи жінок, вже зараз не пригадаю їхні імена, але вони намагалися створити костюм для кожного регіону, котрий можна було б одягнути на якісь офіційні події або на сцену", - розповіла вона.Уляна Явна зазначила, що ці костюми мали відображати різні регіони, вказати, що правильно, що неправильно. "І можна сказати, що за 100 років вони майже завершили цей процес. У них кожен регіон має костюм, навіть якщо там не було цього бунаду. Бо, так само, як і в нас, в них не всюди носили цей бунад, так само і в нас не всюди носили вишиті сорочки, не всі стани - міщани, скажімо, не носили в XIX столітті, духовенство теж ні або хіба що це було їхнім вибором. Це було селянське вбрання XIX століття і до початку XX. І норвежці закінчили цей процес. Зараз у них в травні є День Конституції, коли вони всі виходять в цих національних вбраннях, і це фантастично виглядає. І, власне, якщо не було в них цього вбрання, то вони просто його створили на основі місцевих ремесел, якихось знакових мистецьких речей. Читайте також: Я, як Індіана Джонс, мені треба шукати, - дослідниця Уляна Явна про вишиванки і родинні історіїЦе загальноєвропейський тренд. Знову ж таки, як ми вже подивились на прикладі Норвегії, це в них і далі плекається, так само я і про Румунію говорила. У деяких країнах це слабше відбувається. Скажімо так, що вишита сорочка і її символічність сьогодні, це наслідок романтичних національних рухів ХІХ століття, які були у всій Європі. І вбрання такого типу було притаманне теж для більшості селян Європи, звичайно, з певними відмінностями. Але я дуже часто зараз, гортаючи якісь рекламні публікації, наприклад, в соцмережах, бачу, що люди використовують якісь сербські, болгарські фотографії людей у вишитих сорочках. І вони свято переконані, що це українці. Тому ця легенда і досі існує про те, що вишивали тільки українці, тільки для нас це притаманно, але так не є. Це частина культурного розмаїття, це є частиною моєї освіти, тому що я закінчила колись факультет міжнародних відносин. Аналізувати і розуміти, що всі країни дуже схожі і дуже різні - моя професійна звичка, яка не реалізувалась", - зазначила вона. Водночас дослідниця нікого не виправляє, наприклад, у коментарях. "Я дуже лояльна, тому що не вважаю, що люди мають обов'язково це знати. Наприклад, якщо хтось виставить якусь формулу з фізики, яка буде невірна, я теж цього не зрозумію, тому що це не є моя робота. Так склалося, що через те, що це стало моїм хобі, моїм захопленням, я мушу взяти теж на себе цю ношу і розповідати людям, що воно так чи інакше. Але я вважаю, що не буду нікого принижувати, що вони цього не знають чи якось до них доколупуватися, тому що це не потрібно і нічого доброго не зробить. Дуже складно визначити межу. Я для себе сьогодні визначила вишиту сорочку - вона покликана для того, щоб нас об'єднувати, викликати почуття національної гордості й певної історичної тяглості. Я розумію, що люди можуть одягати щось, що не відповідає моїм знанням чи моїм естетичним вподобанням. Але якщо в них виникають ці почуття через те, що вони вдягнули цю сорочку, значить - все правильно. Я не розумію для чого тоді сперечатися, робити якісь токсичні середовища. Яка мета цього всього? А якщо вже людина зацікавлена, це класний ґрунт. Ми вже можемо сіяти туди щось далі, надбудовувати. Але не треба її в цьому прагненні принижувати, не треба казати, що вона робить не так і самостверджуватися за її рахунок", - додала Уляна Явна.
Go to News Site