Еспресо
Сценарій не змінюється роками. Спочатку дедлайн. Потім обіцянка від московитів швидкого результату. Потім розмови про прорив, який ось-ось станеться. Роками одній й ті самі обіцянки — за два три місяці вийти до м. Дніпро. Що вони його не просто "бачитимуть у бінокль", а реально зайдуть. У підсумку не вийшли навіть на ті рубежі, які самі ж озвучували. І щобільше, подекуди ситуація для них стала гіршою.Чому знову чуємо про два місяці? Бо це, як в Арестовича, стандартний цикл їхнього планування. У Арестовича і росіян все однаково 2-3 тижні/місяці.За цей час вони намагаються підтягнути резерви, закрити провали, підготувати нову спробу наступу. Читайте також: Чому ми не можемо віддати Донбас?Тобто це не ультиматум Україні, а дедлайн самим собі, який подається як політичний тиск на Україну та наших союзників.Є і зовнішній контекст. Світ живе політичними циклами. У США починається активна фаза виборчої кампанії. У такі моменти зростає попит на прості рішення і швидкі результати. І росіяни намагаються це використати. Продати ідею, що ось є "вікно", ось є шанс на домовленість, ось є можливість показати якийсь результат. Чи є під це реальні домовленості, доказів немає. Але спроба підлаштуватися під чужий політичний календар очевидна.Третій елемент це тиск. Коли звучить конкретний строк, запускається нервова реакція. Особливо серед мирного населення. Починаються розмови про переговори, компроміси, втому. Це спосіб змусити інших рухатися у їхньому темпі, навіть якщо для цього немає підстав.А тепер головне, що за цим стоїть. Така істерика і тиск не притаманна тим, хто впевнений у результаті. Ті нічого не говорять, а показують все своїми діями. Так поводяться ті, хто відчуває, що час працює проти них.Росія підійшла до межі, де починає одночасно сипатися кілька речей. Людський ресурс виснажується і його доводиться постійно латати. Економіка тримається, але під дедалі більшим тиском і з втратою якості. Фінанси працюють коштом резервів і нестандартних рішень, які не можна розтягувати нескінченно. І головне, немає того результату на фронті, який можна було б показати як перелом.І от у цій точці з’являються "два місяці".Це вже не про наступ, а про страх не витримати дистанцію. Про спробу виграти час, поки ситуація ще не перейшла в фазу, де нічого буде продемонструвати. Про бажання нав’язати переговори на позиції сили.Тому цей ультиматум або істерика виглядає максимально просто і слабко. Це не демонстрація сили, а сигнал слабкості та спроба перекричати власні проблеми гучними заявами.Ми це вже бачили. І кожного разу за такими дедлайнами стояла одна і та сама річ. Страх розуміння, що війну проти України московити програли.ДжерелоПро автора. Віктор Таран, український політтехнолог, публіцист, громадський діяч, офіцер ЗСУРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Go to News Site