Міг зруйнувати Москву і об’єднати Україну з Польщею та Литвою: 362 роки тому не стало гетьмана Івана Виговського

Він став одним із ключових продовжувачів справи Богдана Хмельницького, але його доля символізує складнощі "Руїни" – періоду внутрішніх чвар і зовнішніх втручань, що спустошили Гетьманщину після смерті великого гетьмана. Більше про постать Івана Виговського розповість Еспресо. Шлях від польського шляхтича до другої людини в ГетьманщиніІван Остапович Виговський народився близько 1608 року в родині православної української шляхти гербу Абданк у селі Вигові на Овруччині (сучасна Житомирська область). Походження з дрібної шляхти Речі Посполитої визначило його ранню кар’єру: він здобув добру освіту (ймовірно, в Києво-Братській школі чи колегіумі), володів польською, латинською та іншими мовами, працював у судах Луцька та Києва, був намісником луцького старости. Згодом служив ротмістром у кварцяному (найманому) війську Речі Посполитої. На початку Національно-визвольної війни 1648 року Виговський воював на боці польських військ і потрапив у татарський полон під Жовтими Водами. Однак Богдан Хмельницький викупив його й запропонував перейти на бік повстанців. Талановитий адміністратор і дипломат швидко став невід’ємною частиною козацької еліти: спочатку військовим писарем, а з 1650 року – генеральним писарем Війська Запорозького. Він створив і очолив Генеральну канцелярію – ключовий адміністративний і дипломатичний орган Гетьманщини, брав участь у битвах під Пилявцями, Збаражем, Білою Церквою, підписував важливі угоди. У підсумку Виговський став правою рукою Хмельницького, фактично другою людиною в державі, відповідальною за зовнішню політику та внутрішнє управління.Діяльність на посаді гетьмана Іван Виговський та його герб, фото: ВікіпедіяСпочатку Богдан Хмельницький бачив своїм спадкоємцем старшого сина Тимофія, але після його загибелі ставку зробили на молодшого Юрія. Навесні 1657 року, відчуваючи наближення смерті, гетьман призначив Юрія наступником, а Івана Виговського – фактичним регентом при ньому, оскільки юнак був ще надто молодий і, за оцінками оточення, не мав достатньої рішучості та хисту для управління державою в складний період. Тож після смерті Хмельницького в липні 1657 року Виговського обрали гетьманом спочатку на Чигиринській раді, а потім підтвердили на Корсунській раді. Його правління відразу зіткнулося з опозицією частини козацької старшини та запорожців, які орієнтувалися на Москву. Це протистояння переросло у громадянський конфлікт, що став початком періоду, відомого як Руїна. Тому Виговському балансувати між кількома сильними сусідами та внутрішньою опозицією. "Тоді Запорозька Січ чітко визначилась із зовнішньополітичним вектором на Московське царство. Натомість Іван Виговський був таким собі козацьким Макіавеллі. Він не тільки домовлявся з поляками, він посилав послів до османського султана, до австрійського цісаря, до шведського короля. Він дотримувався балансу сил і чітко їх враховував. А на той час політика – так само, як і зараз – підтримувалась військовою силою. З одного боку, він намагався зіштовхнути інтереси Московського царства і Речі Посполитої, а з іншого – втрутилось у події ще Шведське королівство. Також не забуваймо про Кримське ханство та Османську імперію. Усі ці чотири складові Іван Виговський мусив врівноважити", – каже історик-козакознавець Тарас Чухліб.Найяскравішим військовим успіхом стала Конотопська битва 1659 року. Виговський, уклавши союз із Кримським ханством і отримавши підтримку від Польщі, розгромив стотисячну московську армію під проводом князя Олексія Трубецького. Втрати московитів сягали десятків тисяч убитими, серед них загинув "цвіт московської кінноти", який ще недавно тріумфував у походах 1654–1655 років.  Дорога на Москву фактично була відкрита: рештки армії Трубецького в паніці відступили до Путивля, втративши артилерію, обоз і скарбницю. Не дивно, що тоді у самій Москві запанувала аура жаху. Цар Олексій Михайлович вийшов до народу в жалобному одязі, наказав укріплювати столицю й навіть розглядав можливість евакуації за Волгу. Чутки про неминучий похід Виговського з татарами на Москву ширилися по всьому царству.  Проте розвинути успіх не вдалося. Кримські татари, отримавши свою частку здобичі, не були зацікавлені в тривалому поході вглиб Московії – особливо після того, як Іван Сірко здійснив успішний набіг на Кримські землі. Хан Мухаммед IV Ґерай поспішив повернутися додому. Поляки також надали лише обмежену підтримку й не були готові до масштабної спільної кампанії. Водночас у самій Гетьманщині спалахнула нова хвиля внутрішньої боротьби: промосковська опозиція підняла заколот, що змусило Виговського зосередитися на придушенні бунтів замість наступу на північ. У підсумку блискуча військова перемога не переросла в стратегічний тріумф.Тобто для політики Виговського не менш важливим був і внутрішній фактор: у самій Гетьманщина тривала гостра боротьба за владу. Ще напередодні, у 1658 році, Виговський придушив виступ полтавського полковника Мартин Пушкар та кошового отамана Якова Барабаша, яких підтримувала Москва. Хоча повстання було ліквідоване, воно суттєво послабило гетьмана й поглибило розкол серед старшини."Багато козацьких полководців не могли скористатись плодами своїх перемог як політики. Між іншим, Богдан Хмельницький – у тому ж числі. Тут дуже важливо пам’ятати, що в цей час надзвичайно серйозні зрушення відбуваються в самому українському суспільстві – воно ще не витворене як цілісність. В ньому відбувається боротьба, так би мовити, різних політичних угруповань. Крім того, не усталилась соціальна структура, оскільки величезна кількість населення, збурена козацькою революцією, не залишається в селянському стані, але й не приєднується до козацтва, бо козацький реєстр обмежений. Середовище старшин також неоднорідне: частина із них – руська шляхта, а частина – козаки з діда-прадіда", - пояснює історик-козакознавець Олексій Сокирко. У підсумку блискуча перемога під Конотопом не переросла в стратегічний перелом. Вона продемонструвала військовий талант Виговського та потенціал козацької держави, але політична нестабільність і залежність від союзників не дозволили повністю скористатися її результатами.Погляди на порозуміння з поляками та проєкт триєдиної держави карта триєдиної держави за Гадяцьким договором, фото: ВікіпедіяВиговський, як вихідець зі шляхетського середовища Речі Посполитої, бачив майбутнє Гетьманщини не як повністю незалежну силу чи під жорстким контролем Москви, а в компромісі з Польщею та Литвою. Його ідеалом була оновлена Річ Посполита трьох народів – федерація, де поряд із Польським Королівством і Великим князівством Литовським постало б Велике князівство Руське (на базі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств). Україна мала отримати широку автономію: власного гетьмана (пожиттєво для Виговського), сейм, суди, військо, фінансів і релігійну рівність (православ’я поряд із католицизмом). Цей проєкт, який був продемонстрований і частково втілений у Гадяцькому договорі 1658 року, був натхненний українським пропольським магнатом Юрієм Немиричем та іншими прибічниками. Виговський прагнув перетворити Річ Посполиту з двоєдиної (Польща і Литва) на триєдину, де русини (українці) отримали б рівні права зі шляхтою. Це мало б забезпечити мир, зберегти козацькі вольності та сильніше інтегрувати Гетьманщину в європейський політичний простір на правах рівноправного партнера. А Виговський би був великим гетьманом Руського князівства.Чому не вдалося втілити Гадяцький договірГадяцький договір не спрацював з кількох причин. По-перше, польська шляхта на сеймі 1659 року суттєво урізала погоджені умови: зменшила козацький реєстр, обмежила права, не скасувала Берестейську унію повністю (яка породила греко-католиків, а козаки залишалися православними) і відмовилася розширювати Руська князівство. Як самі поляки писали тоді, вони розглядали цю угоду тимчасовою для короткочасних цілей і не бачили в ній якоїсь стратегічної мети в переформатуванні своєї держави. "Польська сторона очевидно не була готова аби допустити Русь, до того ж козацьку Русь, до статусу партнера та соправителя Речі Посполитої, нехай навіть на правах "молодшого" литовського брата", - відзначав історик Сергій Плохій. По-друге, в самій Україні договір викликав сильне невдоволення: багато козаків і простого люду сприймали його як "повернення панщини" та зраду здобутків Хмельниччини. Промосковська опозиція (Тиміш Цюцюра, Василь Золотаренко та інші) підняла заколот, підтриманий Москвою. Ну і по-третє, Москва розпочала відкриту агресію, що призвело до Конотопської перемоги Виговського, але не до стабілізації ситуації.Саме внутрішні чвари змусили Виговського зректися булави у вересні 1659 року на раді в Германівці. Булаву передали Юрію Хмельницькому, якому згодом Москва нав’язала Переяславські статті 1659 року, що обмежили автономію Гетьманщини і в підсумку призвели до все більшого втягування українських земель в орбіту Московського царства. Тобто проєкт триєдиної держави залишився утопією через взаємну недовіру, соціальні протиріччя та геополітичний тиск. Поляки не були готові ділитися владою та землею, а значна частина українського суспільства віддавала перевагу антипольським настроям, вбачаючи союз з православною Москвою більш вигідним.Останні роки життя фото: ВікіпедіяПісля зречення Виговський оселився на Волині, отримав від польського короля маєтки та посаду київського воєводи. Він намагався уникати активної політики, але залишався впливовою фігурою. У 1664 році гетьман Павло Тетеря, побоюючись суперника, звинуватив Виговського в підтримці антипольського повстання. Без суду його схопили й стратили 27 березня 1664 року поблизу села Вільховець (або Рокитне) на Київщині. Тіло таємно поховали (місце поховання досі точно не встановлено). Сьогодні Івана Виговського вшановують як талановитого державника, дипломата й воєначальника, який намагався знайти свій незалежний шлях для України у складні часи. Його постать – символ прагнення до компромісу та європейської інтеграції на рівних. Адже спроба Виговського створити федеративну державу виглядає сучасно навіть за мірками XXI століття – як ранній проєкт європейської інтеграції у східноєвропейському контексті.В Україні йому встановлено пам’ятники, меморіальні дошки, проводять наукові конференції та навіть молитви пам’яті. Історики в основному бачать у ньому жертву внутрішнього розбрату й зовнішньої агресії, який мав шанс змінити історію України, якщо б вдалося скористатися успіхами Конотопської битви. А його Гадяцький договір вивчають як амбітний, але нереалізований проєкт української державності в європейському контексті, що міг змінити долю Східної Європи. Тож Іван Виговський залишився в історії України як здібний політик, який намагався перетворити хаос Руїни на стабільну державу, але у підсумку сам став жертвою цього хаосу. Його доля нагадує: єдність і прагматизм – ключі до успіху української справи.Читайте також: Спадкоємець, що міг започаткувати гетьманську династію: 372 роки тому загинув Тиміш Хмельницький

Go to News Site